Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

дірчастий паперовий фільтр. А повітряні кульки? Не знаю, чому зараз уже немає справдешніх, себто живих, кульок. Я діставав їх в одного продавця біля університету, так само, як і маленькі вітрячки з кольорового паперу, пришпилені до паличок і застромлені, мов у держак, у велику сиру картоплину. Але сам університет тоді ще називався сеймом. Я не знав, що колись, до безвладдя, що постало після австрійської доби, тут містився галицький сейм. Так-от, крім вітрячків той продавець мав кульки на конопляних шнурочках — кольорові й наповнені газом. Для мене в них було щось надзвичайно привабливе й водночас сумне. Не можна було випускати кульку, бо вона миттю утікала в небо — пам’ятаю розпач дітей, із якими трапилася така пригода в Єзуїтському садку! Але в помешканні кулька теж не була щаслива. Вона відразу пливла під стелю і там уже зоставалася, наївно, вперто і наче розпачливо буцькаючись у неї своєю надутою головою. А найгірше було наступного ранку, коли я заставав її в конанні. Зморщена, постаріла за одну ніч, схудла й жалюгідна, не маючи навіть сили, аби скочити під стелю, вона ледь здіймалася над долівкою, меланхолійно тягнучи за собою шнурочок. Згадую про це допіру тепер, бо предивний сантимент до повітряних кульок не полишав мене довгі роки — я купував їх і ховався, щоб із мене не сміялися. Я чіпляв до них гондоли, робив якісь цепеліни, але це було самоошуканство. Просто я потребував їх короткочасного товариства, їхньої одноденної екзистенції, наче якогось memento mori[49] — моделі, яка унаочнювала б невідворотність проминання всього прекрасного. Вряди-годи з’являлися кульки, надуті повітрям, на гнучких мідних дротиках, але ті неживі, ті мертвонароджені імітації, ті жалюгідні наслідування нітрохи мене не захоплювали. Я бридився ними, бо вони вдавали те, чим насправді не були. Не відаючи ризику повноцінного життя, вони годилися хіба для дурнів. Я не хотів мати з ними нічого спільного.

Було однак іще дещо, що я колекціонував безкорисливо, довго й уперто — всілякий електрично-механічний мотлох. У мені й досі живе особливий сантимент до всіх поламаних дзвінків, будиків, старих котушок, телефонних мікрофонів, — словом, до всіх зужитих, зіштовхнутих із рейок свого побуту предметів, які туляться десь, покинуті напризволяще. Місцем, яке давало їм хоч мізерний шанс на відносно гідне існування, була барахолка за театром. Я приходив туди, наче добродійник, який відвідує злидарську дільницю, або як любитель тварин, який крадькома підгодовує найбільш зубожілих псів і котів. Я був філантропом старих розрядників, купував спрацьовані автомобільні маґнета, якісь гайки, нікому не потрібні комутатори, деталі загадкових приладів. Відтак притягав усе це додому, ховав до шухляди в коробці з-під черевиків, запихав, де тільки можна, навіть на верхню полицю бібліотеки поверх книжок (тоді я вже мав власну книгозбірню). Часом я витягав їх, витирав із них порохи (звісно, руками), крутив якусь корбу, щоби зробити їм приємність, і знову дбайливо ховав. Не знаю, чому я це робив. Якби мене про це запитали, відповів би, що все це може мені придатися в якихось там планах. Утім, це не була ані щира, ані ціла правда.

За територією Східних Торгів простягалося одне з найпрекрасніших для мене місць на світі — Веселе містечко. Там були каруселі, фунікулер, палац із духами, бочка сміху і навіть ще цікавіші атракціони. Наприклад, шкіряний бовван, якому треба було загатити в писок, а силомір одразу показував потужність удару у відповідних одиницях виміру. А ще блошиний цирк, де блохи не з власної волі тягали мініатюрні екіпажі й карети. А ще таємничі кіоски й кабінети. В одному з них, коли ми завітали туди з батьком, роздягалася нечувано повна пані — не в цілях стриптизу, а щоби продемонструвати нам багатство феноменального татуювання, яке прикрашало її з голови до ніг. Під час демонстрації цікавих сцен на животі батько занепокоївся, а коли пані перейшла далі, я встиг побачити лише краєчок якогось оригінального пейзажу, бо мене силоміць витягли за двері. В одному місці була ляда, відгороджена від глядачів бар’єром. За нею простягалося щось на кшталт низького й розлогого стола, на якому лежали чоколяди, пуделка з цукерками, поважні бонбоньєрки. Штука була в тому, щоби кинути монету в бік тих експонатів. Якщо вона на котромусь із них затримувалася, він переходив у власність щасливого гравця. Я швидко виявив, що більші коробки з чоколядками мають трохи опуклу поверхню та ще й оклеєну слизьким целофаном. Тому монета завжди зісковзує з них на стіл. Однак для чого, скажіть мені, кмітливість? Я спорядив удома тренувальний полігон із розкладених на долівці книжок і пеналів і небавом навчився кидати монету так, щоби, спершу злетівши догори, вона прямовисно й мертво падала без тенденції до зісковзування. Відтак спокійно подався до Веселого містечка. Якось я виграв велику бонбоньєрку, але майже одразу до мене підійшов чоловік із вражаючими плечима і засичав на вухо: «Вимітайся звідси, шмаркачу!». Я розсудливо поставився до його прохання, а вдома вміст бонбоньєрки виявився неїстівним — цукерки намертво зацукрилися й закам’яніли від старости.

Як видно з тих маленьких оповідок, літа збігали, однак одне з моїх зацікавлень опиралося плинові часу. Я й надалі кохався в халві Пясецького, а також Ведля (у маленьких сланцевих пуделках). А поза тим відкрив поблизу Великого театру цукерню під назвою «Югославія», де були найкращі у Львові східні солодощі: розмаїті рахат-лукуми, макагігі[50], екзотична нуга, хлібний квас і чимало інших смачних речей. Не дивно, що в ті часи я важив на кілька кілограмів більше, ніж зараз.

Я згадую Східні Торги. Я любив ходити на їх територію, коли там було порожньо й безлюдно. Дивно тоді виглядали великі павільйони з брудними шибами. Особливим місцем для мене був найдовший напівокруглий павільйон, який оточував півколом павільйон Бачевського (отой, викладений пляшками з лікером). Ставши під вежею Бачевського, можна було розбудити сплячу луну. Варто було досить сильно плеснути в долоні, як луна повторювалася чотири, п’ять і навіть шість разів, так само як і кожен вигук. Причім між тими, щоразу слабшими й слабшими відлуннями збігало незвично багато часу. Здавалося, що вони завмирають, зі щораз більшими труднощами долітаючи зі щораз більшої відстані. Я стояв там холодними днями погідної осени, пильно вслухаючись ув останні агонізуючі відлуння, у яких було щось діткливе, таємниче й водночас невимовно жалісне. Я, звичайно, знав, у чому полягає механізм відображення звукової хвилі, але це не мало нічого спільного з винятковим чаром цього місця.

За три роки до війни я вперше несподівано й