Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

останньому дійстві він бачив щось навіть чарівне, котре пахло чуланом, з часником, воском із сотів; в такі добрі і світлі часи, де пахло часником, цибулею, медом і воском, навіть брату подобалося одягати вередливого Івана. А тоді він чекав на батька у великій вітальні, то знову занудливло віддавався мріям, листаючи книжку про індіанців, вождів та Шкіряну Панчоху, побачив старого у світлій та білій кімнаті, з великими вікнами, полонячись невимовною тягою до цього незвичного чоловіка, — батько наливав собі горілки, випивав, закинувши голову, що рідкі, ще не поголені косми, торкалися плечей, і закусував салом, з рожевими прорізами, смачно хрускаючи часником. Запах дразнив ніздрі, щедро і густо, навіть хотілося їсти, але це було щось інше. В цій суміші запахів він плутався, наче у захмелілому хороводі, де звуки, дух терпкий землі віддалеку, мелодії його тихих думок набирали одного цілого. За вікнами синьо лежали двори за дворами, мов велетенські вигрібні йми майбутнього життя, де у самому вирлищі нечистот от-от, видавалося, закипить. Потім батько взяв його за руку, і він відчув шерехувату, порепану шкіру, і повів вулицями, що ще лежали чорні, порожні, виводили кудись у невідомість веж, недобудованих кварталів, де роїлися запахи; вони були далекими ці вулиці, і нагадували розповіді матері, а зараз саму її, з пустими ямами очей, що Іван аж заплакав. Повітря ще вологе, але клалися густі, ледь забарвлені у жовте тіні — на спеку і таке інше, чого він ще не розумів. Вони зайшли у метро — спочатку у холодний підземний перехід, де він знову подумав про матір, саме подумав, а не згадав чи нафантазував казна-що: мати забороняла, довго не відпускала його за межі будинку, а його прогулянки означалися заледве дитячим майданчиком, парканом або її запилюженим кабінетом.

Після цього, в цьому проміжку, пам'ять про матір зникає; вона вивітрюється в глухих закутках комуналок, куди його батько привів. І наприкінці дороги, з недитячою серйозністю, він чогось подумав, що саме це початок дороги, не інакше. Тоді, через десять років, він згадував батька з легкою ненавистю розбишаки, наче віднаходив у тому через багато років виправдання: батько носив на важких атлетичних плечах, що бувають тільки у циркачів, невеличку голову, видавалося, вона настромлена крихітним райським яблучком на тонкого шпичака шиї, що, в свою чергу, якщо добре придивитися, мала волячу силу, зміїну гнучкість, хитрий вигин, жіночу пругкість, і від того батьків погляд робився ще пронизливішим, далеким і отруйним, навіть убивчим, як у степової чи гробової гадюки; і лише тоді, зачаровані, люди помічали міцні руки, могутній торс, дебелі, трохи закуці ноги, але надто вправні, як у боксера чи футболіста. І пізніше, зовсім вже дорослим, він починав розуміти, чому мати віддалася простому провінційному босяку, що в скорому часі, на привелике захоплення інтелігентних родичів, став рецидивістом, таким робом потвердивши їхні кімнатні пророцтва, — їй, як і решті одноплемінників, не вистачало сили, а радше розуму. Те, що вони називали розумом, було просто невдячною зарозумілістю, і саме батько перший вгадав, що виросте з Івана, хоча б десять педагогічних інститутів кинулися його перелицьовувати, виховувати, любити, випещувати, ненавидіти, — один біс його син робив би все на свій розсуд. Тому вони по-своєму його ненавиділи, а може, трохи любили, але кожен вже розумів, що з Івана виросте щось таке, яке перевищить їхні пороки чи, навпаки — чесноти. Але одного не розумів тільки Іван: з якого дива батько водив його до колишнього помешкання. Він при'іце до нього, до свого батька, відшукавши десь під Тамбовом, щоб почути правду, але коли побачить його, то зрозуміє — дізнатися нічого неможливо, бо горілка, фатум і горе зітерли геть з голови старого останні здраві думки. Він лежав і конав у комірчині від цирозу печінки, з прогнилими нирками, весь у сечовинні та гівні, з крикливою алкоголічкою-рецидивісткою, котра чекала на його смерть. А того дня він вперше побачив високі стіни, з білими березневими брижами, які слизькими рибинами, що зникали у сирих і темних закутках будинку, висвітлюючи муро широкі, стіловидного типу вікна, де трухляві рами вкриті тлустим шаром сажі: колись добірні дома, що зараз гибіли під комуналками, вичорнілі від недбальства, вони похитувалися вітрами років, пущені мов старі кораблі на волю житейським шквалам людей, що несподівано увірували у правоту свого життя, а саме, що життя належить тільки їм і нікому більше, проте не позбавилися ледарства, страху перед завтрашнім днем, так як то у полишених справжньої віри, окрім їхнього власного нутра, що вивергало прекрасні думки разом з калом. Ну, то теж віра. І до Івана, як у широку трубу, линув голос батька, заледве не пророчий: «Щось мені на баб останнім часом зовсім непруха…» — холодний, важкими похмільними краплями піт на чолі, тремтячі кінчики пальців. Вони простояли майже півгодини перед велетенськими, облузаними і побитими, років з десять не фарбованими дверима, аж доти, коли двері не відкрила маленька жіночка, з миловидним обличчям, аби не купи зморшок, що павуками розлазилися її обличчям, і тому голова її нагадувала полузану порцелянову чашку. Очі у жінки великі, вицвілі від часу, від самотини та злиднів, ляку перед невідомим днем, і вологі, мов у блудливої сучки. Іван почув і відразу зрозумів цей світ, в якому животіла стара.

Батько стояв, розхитуючись за босяцькою звичкою на черевиках ще кілька секунд, що протяглися довго, так, що можна порахувати удари крапель, що стікали з проломленого даху, а вода була ще тієї зливи, днів зо два якій точно, і аж потім зайшов, перекидаючи через ліву руку, відставивши лікоть, піджака, фасонного і модного; повагом він пройшов коридором, темним і смердючим, де було тільки видно його атлетичну постать, м'які, притишені кроки молдавських черевиків з німецькими протекторами малинових, майже ніжних, як дівочі руки, підошов; потім він сів на стілець, спинкою до грудей, склавши на нього спочатку піджак, потім руки, — рипучому, поставленому біля самої груби, обкладеної імпортною кахлею, і закурив, перед цим закусивши особливим прикусом казбечину, на зековськии манір, пурхнувши струмком синього диму, а вже потім, загодя, дивлячись на ліплену стелю, дав жінці грошей, діставши їх з маленької кишеньки, — туго складені, у чотири рази. Було зрозуміло, що гроші трималися саме для цієї миловидної, з плаксивими очима жіночки. Батько дав гроші їй так, як люди, що не знають цим грошам ліку.

— Базарь, старая, і не тягни за душу… — батько підняв руку, розчепіривши п'ятірню, і стара сахнулася.

Жінка була якраз з тих, що злидні і непотрібність, але не треба плутати з