Ігор Астапенко - Чаполоч, Ігор Астапенко

розпач а відблиск хоча б розуміння відтинку між криком із плоті й падінням в трапецію вириту шістка кутів дерев’яного тіла в яке покладуть невітхненну суґестію Тóго Хто Був і спіймався на гак ти так сáмо не смійсь підпливеш до небес і розкриєш вуста наче пуп’янок квітки яка ще росте і спіймаєш залізо у роті тоді буде біль-чоловік він тебе понесе ой куди понесе ой куди полетить оболонка твоя ой куди ви усі молоді і старі а ще зовсім малі ви так само туди де кістки де квітки де кроти де прийдуть і стоятимуть коло душі тож не смійсь бо нема тут нічого од того що радість а є лиш сутемрява хира що йоти у ній і нема од життя ой життя ти куди ми ж тебе як дитя берегли як могли ми ж тобі віддали все що є і нема тож куди ти тепер так босоніж біжиш наче ми не твої мов сторонські тобі ніби ти не одне тож куди ти як тінь од тогó хто упав як вогонь од води як сліди від дощу ми ж тебе пронесли через час що хотів із колиски тебе як із ясел христа викрадати а ми не дали бо подумали щó нам під силу цей бій а насправді нізчимні удари у плин і сумирний приречений пóшуг життя не лишають і просвіту ви ще не знаєте що уже вище у русі до неба не бачити вам ні спочину ні руху назад навіть сон це долання дистанції до несвідомого вічного сну тож не смійся бо спиш ти а час навпаки ой куди ж ти біжиш ой куди ж ти од нас ми ж тебе на руці ми ж тебе на стіні ми ж тебе в голові як ікону несли ми молились тобі ми мов лились в тобі голосами людей але ти не зважав у тікáнні од нас і у тíканні ти так нестямно болів нам у скронях що ми покорились тобі й тихомирно пішли ой куди ж ми пішли ой куди ж ми такі малосилі і тьмаві не гідні тебе побрели щоби бути допоки не біль і не розпач а відтінь хоча би од сенсу присутності в просторі дé нас ніхто не чекав мо’ й томý нам дали цю спромогу ввійти у сподобне життя щоб забрати його щоб налити ясý в наші погляди і замінити її на пречорну смолу у хвилину коли нас не треба уже ой не треба уже буде тут де ми є тільки гостями і ні на краплю не більше не смійсь бо у плач подадуться тобі твої згляди смутнí але поки ще є у легенях життя тож забудь про усе що ламає тебе що розносить тебе що пустошить тебе в небі сонячний пруг яко м’яз яко в’яз що плететься в життя нагадає тобі що ти є і твоє існування це час у якому є тік у якому є так вдих і видих повзуть на голгофу свою випий склянку води випий склянку вина і живи і пливи охохох ахахах як же смішно коли ти лиш згусток енергії в тілі яке лиш могила що в ній оселився твій дух охохох ахахах начепити б хреста на обсмоктану плоть і на празник піти і напитись як чорт і сп’яніти як чіп залицятися до некрасивих жінок цілувати вуста і кохати всю ніч у лілейнім саду тільки ту що тебе у танок повела і хотіла тебе і любила тебе але зранку піти і забути її і розбити ущерть все що бачив у ній бо ім’я її смерть.

ХІ

Тепер Ви. Я зібрав усе, що міг, опитав усіх, кого Ви порадили. Дещо я для себе зрозумів, щось — іще треба з’ясувати. Ви хочете знайти його?

Да.

Для чого?

Він не розказав мені те, шо хтів.

Про що Ви?

Він весь час вів до чогось. Шось сталось у ньо’ колись. У сім тридцять. Він на цьом акцентував. Хтів розказати, але так і не зміг. Думаю, це було шось важне. Знаю, а не думаю.

Здогадуєтесь, про що?

Нє. Йо’ нелегко предсказати. Від ньо’ можна ждать всьо шо хочеш.

Добре. Нам треба розібратись. Якщо можна, усе спочатку. Ви будете говорити правду?

Да.

Обіцяєте?

Да.

Дякую. Тоді так: розкажіть, як ви почали жити разом.

Ну... Це довга історія. У мене був Толька. Ми не розписані були, просто жили. Сначала всьо в нас було душа в душу — років три точно, а тоді сказались йо’ п’янки. Не кожна баба це витерпить. Я хтіла йо’ була вже вигнати, але держало то, шо треба був хоть якийсь мужик в хаті. А тоді Горко став до Тольки приходити вроді як по дружбі: шось помагав — руки в ньо’ на місці — Толька і пити менше став. Я тоді ше не понімала, шо Горко це робить раді мене. Ну як раді мене? Раді криші над головою. Хитрий мужик, шо сказать. Зразу він зо мною почті не говорив, а тоді начав уже й шось підшучувать, і в комнату став заходити — оцю, де ми зараз, — був раз якусь даже книжку подарив. Чесно сказать, нравився він мені як мужик трохи, а Толька мені немало крові попив. Але я нічьо тоді не показувала Горку, держалась нєйтрально якось. А тут заходить він раз і каже: мені б таку жінку, як ти, тоді б нічьо більш не треба. А я промовчала. Між нами шось тоді пробігло.

Ви любили свого попереднього громадянського чоловіка?

Не знаю. Думаю, поначалу шось було. Але потім це пройшло. Даже перейшло в якусь...

Неприязнь?

Да.

Добре, продовжуйте.

Ну, я стала задумуватись про Горка. Знала, шо він буде мене добиватись — в ньо’ це на лиці було написано. Мені лишалось тільки ждати. І я дождалась.

І як все сталось?

Як сталось? Горко став спаївать Тольку. Всьо більше і більше. Я цього й хтіла, бо мені треба був якийсь серйозний повод. А один раз Горко приніс йо’ до мене без сознанія. Це був фініш. Я пішла до йо’ батьків і попросила йо’ забрати. Об’яснила, шо більше з ним у нас нічьо не буде. Вони пообіщяли, шо він більше не буде до мене приходити. Так і розбіглись.

І він більше не приходив до Вас?

Та приходив. Шось там кланявся, вернутись хтів, ну а