Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Книжки пішли по руках, їх перегортували, роздивлялись гарненькі малюнки. Уляся поналивала стакани й подала гостям. Двері одчинились, і молоденька наймичка принесла й поклала на стіл паляниці та бублики.
- Чом ти пак оце не взулась в чоботи? Ходиш боса, неначе в себе вдома на селі, - сказала Уляся до наймички.
- Еге! Добре, що ви спішні! Ви спішніші за мене, то зараз і взулись в черевики, а я, то й не похопилась взутись через той самовар. Ніколи було! - огризалась смілива дівчина й вийшла з світлиці.
Уляся почервоніла; дівчина виказала, що Уляся ходе вдома боса. Літостанському вона здалась ще краща.
І молодому паничеві стала ще приємніша й світліша чистенька світличка з лампадкою в кутку перед образами; ще приємніші стали пахощі гвоздички та резеди в розкішній косі в молодої проворної панни, котра і була міська, була гімназистка, і скидалась вродою на сільських жвавих дівчат. Це йому припало до вподоби, бо він зріс сливе на селі, в гаях та в долинах на передмісті невеликого міста.
І він вже зовсім забув за гулянку в Царському садку, за музики, за натовп гуляючих паннів. Інші мелодії залунали в його серці й заступили поезію приємної гулянки в Царському садку. Він неначе прикипів до місця й був ладен сидіти та дивитись на Улясю хоч би й цілу ніченьку до білого дня.
Молода Уляся неначе ожвавила пристаркуватих людей. Усі якось повеселішали й розбалакались за чаєм. Повеселішала навіть смутна Галецька, неначе на той час забулась за свою лиху долю та за свої злидні.
- Чи ви, Денисе Полікарповичу, давно служили в нашій канцелярії? - поцікавивсь Літостанський, питаючись в господаря.
- О, вже таки давненько. Не пам'ятаю гаразд, скільки буде тому років. Але в нас був начальник така неприємна вередлива людина, і він так мені надокучив своїми прізвищами, так остогид своєю лайкою, що мені довелось хоч торби чіпляти та… Єт! Бодай не казать!
Кміта схаменувсь і прикусив язика. Уляся почутила, що на неї неначе одразу хтось сипнув жаром: в неї спинилось серце і перестало кидатись. Вона потім одразу зблідла.
«Ой, лишечко! Ще батько візьме та бовкне язиком, що ходе під монастирі з торбами. Я згорю отутечки на місці од сорому», - майнула думка в Улясі.
Уляся замовкла й неначе замерла, ждучи, що батько далі говоритиме. Вона добре знала, що близькі сусіди знають, чим живе її батько, знають за жебрацтво, але про це їй було байдуже. Вона з цим давно оговталась і не соромилась за свого тата перед міщанами та убогими простими крамарчуками. Але Літостанський був з іншого товариства, багато кращого й просвіченішого од простих крамарів та салганів, і вже їй сподобавсь. Бідна дівчина аж злякалась і з ляку ніби заніміла.
Батько замовк, а далі почав на всі боки гудить та ганити свого давнього лихого сторосвітського начальника. Уляся якось потроху одійшла і заспокоїлась.
«Ой, коли б часом не дійшла чутка до цього пишного блондина, яке в мого тата промислівство. Але ж він не піде-таки на вивідки та розпитки до сусіди Марти Сухореброї та до усяких салганів і крамарів. Може, панич мене вподобав. І він мені до вподоби. Може, він і свататиме мене.» А з татом треба буде побалакать за ті торби»… - думала Уляся, мовчки наливаючи чай гостям.
- То ви, як бачу, вже давно покинули службу в канцелярії. Чи, може, ви вийшли на пенсію? - спитав згодом Літостанський.
- Де там! Я таки простісінько не видержав вередів свого начальника та й покинув службу. Тепер я заробляю дещо дрібною адвокатурою тощо, а більш того просто-таки домую без роботи, - сказав Кміта. - А моя покійна жінка, доки була жива, заробляла сяким-таким крамарством. Та так ми собі якось і перебивались, маючи свій домок та трохи грошей на схованці в банку…
Улясі стало легше на серці. Вона знов повеселішала. Батько хитро викручувавсь з неприємної задля неї розмови.
«Але як воно буде далі потім? А що, як він мене покохає? Може, й свататиме… Що він скаже, як часом дізнається про батьківські торби?» - думала Уляся.
І бідна дівчина знов похилила голову й задумалась. Перший раз на віку їй спали на думку батькові жебрацькі заробітки. Передніше вона про це ніколи й не думала й гадки не мала за це.
- Часом, як остогидне домувати та дома байдики бить без роботи, то я йду на пошту з папером та перами і там пишу усякі листи та прошення неписьменним людям та й тим трохи заробляю.
Кміта казав правду. Часом в негоду та сльоту він і справді ходив на пошту на заробітки з папером та перами в руках. Улясі знов стало якось легше на душі.
- Будьте ласкаві, замовте за мене словечко в канцелярії, коли там треба буде переписчика. В мене рука в письмі чудова, як ви самі бачили в моєму листі до вас, - сказав Кміта. - Часом, як скупиться в канцелярії багато бомаг та треба буде закликать когось на вечірні роботи в канцелярію, то я був би дуже придатний до цієї роботи. Все-таки перепала б сяка-така копійка; і я не сидітиму без роботи та не марнуватиму надаремно часу. Будьте ласкаві, натякніть там при нагоді своїм столоначальникам за мене, що колись, мовляв, був писарем таки ж в тій канцелярії.
- Добре, добре!- сказав Літостанський і подумав, що, певно, старий Кміта запросив його до себе листом дійсно з цієї причини.
Увійшла наймичка, вже взувши чоботи, і прийняла самовар. Уляся незабаром поставила на столі посуд і подала сухі закуски. Кміта виніс пляшку горілки, випив сам і почастував Літостанського, а потім Галецьку та Мокрієвську. Галецька тільки пригубила чарку й одмагалась, а Мокрієвська закинула голову назад і бахнула чарку одразу, ще й другої попросила. Другу чарку вона вже ніби цідила через губи, наче солодкий лікер, вицідила ще й смажні губи облизала чорнуватим язиком. Літостанський вирячив очі з дива, що дама так хилить горілку, неначе мужик в шинку.
«Що воно за проява оця Мокрієвська? П'є горілку, неначе сільська молодиця» - подумав Літостанський, дивлячись виряченими очима на Мокрієвську.
Після закуски наймичка прибрала посуд, а Уляся поставила на стіл тарілки, повні аж зверхом суниць та полуниць, та малини з свого садка. Виливши по чарці, Кміта й Мокрієвська ожвавились,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.