Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

- Як тільки по­чує, що на кут­ку в ко­гось зас­лаб­не ди­ти­на, то вже во­на й там! Забіжить разів зо два, зо три на день, по­ди­виться, роз­пи­тає, поп­ро­сить в ме­не мо­ло­ка і од­не­се ди­тині, бо в ме­не, хва­ли­ти бо­га, дійна ко­ро­ва сли­ве ніко­ли не пе­ре­во­диться. А ко­ли вдень або вночі де тра­питься по­же­жа, во­на ки­дає усе та й біжить на по­же­жу, щоб ря­ту­ва­ти; ви­но­сить з ха­ти, з ко­мо­ри і ви­не­се більше за двох, бо про­вор­на та пруд­ка, як метіль. Раз уночі на кут­ку зай­ня­ло­ся сім хат. Во­на схо­пи­ла­ся як не­са­мо­ви­та, побігла, нас­ко­чи­ла в дворі ко­ло однієї ха­ти на погріб; погріб звер­ху вже об­горів, а во­на й шурх­ну­ла в той погріб, так що вже чо­ловіки спус­ти­ли в яму два дрюч­ки, і во­на по дрюч­ках вид­ря­па­ла­ся з ями, ніби кішка.

Малі діти то пла­ка­ли, то пус­ту­ва­ли в хаті й пе­ре­ба­ран­ча­ли Ро­ма­нові чи­та­ти книж­ки та мо­ли­тись бо­гу. Він опо­ря­див ма­лу ха­ти­ну, приб­рав в хаті че­пур­ненько, зас­те­лив стіл чис­тою ска­тер­кою, заквітчав об­ра­зи уся­ким зіллям; повісив на об­ра­зи ви­ши­вані руш­ни­ки, ще й звелів сто­ля­рові ви­то­чи­ти два де­рев'яні ви­сокі підсвічни­ки, такі як в церкві сто­ять пе­ред іко­нос­та­сом. Сто­ляр ви­то­чив підсвічни­ки, ма­ляр по­ма­лю­вав їх яс­но-зе­ле­ною фар­бою, а Ро­ман по­вирізу­вав з па­пе­ру кру­жа­ла і по­нак­ла­дав звер­ху на підсвічни­ки, щоб во­ни не по­за­ка­пу­ва­лись вос­ком. Він ба­чив такі підсвічни­ки в Лаврі в Києві, в келії од­но­го пос­луш­ни­ка, кот­рий був ро­дом з Те­ре­шок і навіть близький Ро­манів сусіда; такі підсвічни­ки при­па­ли Ро­ма­нові до впо­до­би, і йо­му за­ма­ну­лось пос­та­ви­ти такі самі в своїй хаті.

В неділю або в свя­то Ро­ман світив свічки, засвічу­вав лам­пад­ку пе­ред об­ра­за­ми, ка­див з пок­риш­ки ла­да­ном і сідав за сто­лом чи­та­ти «Мінею» або «Житія свя­тих» або ста­вав пе­ред об­ра­за­ми і мо­лив­ся бо­гу. Ма­ленька Ро­ма­но­ва ха­ти­на ста­ла схо­жа на який­сь ма­ленький прит­вор у церкві.

Стара ма­ти лас­ка­во пог­ля­да­ла, як. син при­би­рав та опо­ряд­жав свою ха­ти­ну, але Со­ломії все це ду­же не спо­до­ба­лось.

- Оце вже Ро­ман так за­му­рується в своїй ха­тині з книж­ка­ми, що до йо­го ані прис­ту­пу! - го­во­ри­ла Со­ломія до ма­тері.

- Нехай, доч­ко, за­чи­няється та чи­тає про свя­те та бо­же. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії, - а ро­би­ти уся­ку ро­бо­ту, хва­ли­ти бо­га, в нас є ко­му. Хоч я й ста­ра, але не люб­лю сидіти дур­нич­ки, згор­нув­ши ру­ки.

Вже й діти попідрос­та­ли. Си­нові вже пішов дев'ятий рік. Ро­ман не хотів по­си­ла­ти йо­го до шко­ли вчи­тись і по­чав сам вчи­ти йо­го чи­та­ти та пи­са­ти.

- Не хо­чу я по­си­ла­ти сво­го хлоп­ця до шко­ли, - го­во­рив Ро­ман до ма­тері, - там гар­ми­дер, га­лас; хлопці б'ються, та ла­ються, та дуріють. Хло­пець мій тро­хи сла­бо­ви­тий та ду­же смир­ний; там шко­лярі зас­ку­буть йо­го та зак­лю­ють, як кур­ча. Я й сам йо­го вив­чу і чи­та­ти й пи­са­ти.

І Ро­ман сам по­чав вчи­ти сво­го си­на в своїй ма­ленькій кімнатці. Че­рез рік він по­чав вчи­ти чи­та­ти й дівчи­ну. Ро­ман не лю­бив, як Со­ломія або ма­ти за­хо­ди­ла в йо­го кімна­ту в той час, ко­ли він вчив дітей.

- Не хо­ди вже, доч­ко, в про­тив­ну ха­ту, як Ро­ман ся­де ко­ло кни­жок з дітьми. Не­хай вчить дітей та до ро­зу­му до­во­дить. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії.

- Але, ма­мо, Ро­ман вже геть-то за­сид­жується з дітьми в тій хаті за книж­ка­ми, а про ро­бо­ту й не дбає: і до волів в за­го­ро­ду не заг­ля­дає, і ко­ня не дог­ля­дає. Як­би не я, то во­ли й кінь сто­яли б в за­го­роді цілий день не­на­поєні й не­на­го­до­вані. А Ро­ман тільки й знає, що свої книж­ки, - го­моніла Со­ломія.

- То й побіжи, доч­ко, са­ма та й напій і во­ли, і ко­ня. Ро­ман не гай­нує дар­мо ча­су: і він діло ро­бить, - вип­рав­ду­ва­ла ба­ба Зінька сво­го си­на, - ти ж ба­чиш, доч­ко, що Ро­ман не цілий та­ки день си­дить з дітьми за на­укою, він же і мо­ло­тить, і віє, і до мли­на во­зить, і в клуні при­би­рає. А ти ста­вай йо­му до по­мочі, по­ки діти вив­чаться.

Але Со­ломії прий­шло­ся вже й ду­же час­то ста­ва­ти до по­мочі свой­ому чо­ловікові. Од­на­че во­на скрізь уви­ва­лась, скрізь всти­га­ла в ро­боті і в хаті, і в дворі, ще й на то­ку та в клуні Ро­ма­нові по­ма­га­ла.

Цілу осінь і зи­му Ро­ман вчив щод­ня своїх дітей, засівши в не­ве­личкій кімнаті, де бу­ло ти­хо, де ніхто йо­му не пе­ре­ба­ран­чав. В неділю або в свя­та по обіді він зви­чай­но йшов у ту ха­ти­ну, сідав ко­ло сто­ла, роз­гор­тав яку-не­будь цер­ков­ну кни­гу і чи­тав її го­лос­но. За кни­гою він сидів не од­ну го­ди­ну, сидів дов­го, бо ду­же лю­бив чи­та­ти кни­ги.

Раз в ве­ли­кий піст, в неділю на се­ре­допісті, Со­ломія сиділа з матір'ю в світлиці і ну­ди­ла світом. Ма­ти на­ла­го­ди­лась ляг­ти од­по­чи­ти. Діти біга­ли по хаті і гра­ли­ся. Ро­ман сидів в своїй кімнаті за книж­кою. Со­ломія на­ду­ма­лась піти до Ро­ма­на по­жар­ту­ва­ти. Він вже дав­но не звер­тав на неї жад­ної вва­ги.

Соломія увійшла в кімна­ту і ста­ла ко­ло по­ро­га. Ро­ман сидів ко­ло сто­ла, згор­бив­ши спи­ну і наг­нув­шись над здо­ро­вою книж­кою. Він сти­ха бу­бонів, чи­та­ючи книж­ку. Со­ломія лу­за­ла насіння і зби­ра­ла луш­пай­ки в жме­ню.

Довгенько во­на сто­яла мовч­ки ко­ло две­рей, але Ро­ман чи­тав і не ог­ля­дав­ся. Со­ломія підсту­пи­ла до йо­го з-за спи­ни й об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми. Ро­ман ти­хо од­ки­нув її ру­ки набік на свої плечі і все-та­ки бу­бонів, чи­та­ючи далі та пе­ре­гор­та­ючи лис­ток книж­ки.

Соломія сип­ну­ла на лис­ток книж­ки повнісіньку жме­ню насіння. Ро­ман пе­рес­тав бу­боніти; насіння зак­ри­ло стрічки. Він згор­нув насіння до­ло­нею на стіл і зно­ву по­чав чи­та­ти.

- Не дурій-бо, Со­ломіє! Ти не даєш мені чи­та­ти, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

Соломія обійшла стіл і сіла на лаві про­ти Ро­ма­на. Во­на ди­ви­лась на йо­го біле ви­со­ке чо­ло та на віка, спу­щені на очі.

- Та годі вже тобі чи­та­ти! Йди до світлиці та по­ба­ла­кай з на­ми, - по­ча­ла го­во­ри­ти Со­ломія, - за­чи­ниться, замк­неться отут в ха­тині та й си­дить, мов квоч­ка в оби­чай­ці. Ходім в світли­цю!

- То йди собі в світли­цю, ко­ли хоч! Там же ж ма­ти. Го­во­ри з нею, а я бу­ду чи­та­ти.

- Яка там роз­мо­ва з матір'ю! Ма­ти си­дять на ле­жанці, та тільки все позіха­ють та позіха­ють, та ро­та хрес­тять. Ки­дай оту книж­ку та ходім у гості до батька.

- Одчепися од моєї душі! Йди са­ма до батька, а я прий­ду пе­ре­го­дя, - го­во­рив Ро­ман і все-та­ки не підво­див го­ло­ви од книж­ки, навіть