Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

- Годі їм, ве­ли­кий бе­га­ди­ре. На­род, се­ред яко­го во­ни жи­вуть і який му­сить пос­тав­ля­ти оруж­них лю­дей для оборо­н­и засіків, не­ра­до зно­сить їх вдасть над со­бою. Дух бун­ту і не­по­ко­ри жи­ве в на­роді. Сер­це йо­го ту­жить за дав­німи по­ряд­ка­ми, де не бу­ло ні князів, ні власті, де кож­да гро­ма­да жи­ла для се­бе, а про­тив спільно­го во­ро­га всі дру­жилися по добрій волі і ви­би­ра­ли та ски­да­ли свою старшин­у. В от­сих го­рах жи­ве один дід, що йо­го проз­ва­ли бесідни­ком, і той роз­ду­ває по­лум’я не­по­ко­ри в ім’я тих ста­рих по­рядків. На­род гля­дить на бо­яр, мов пас­ту­хи на вов­ка, і ско­ро би тілько по­ба­чив, що бо­яри тяг­нуть у сто­рону ве­ли­ко­го Чі­нгісха­на од­вер­то, то по­бив би їх камін­ням. Ко­ли ж за приб­ли­жен­ням ва­шої си­ли бо­яри підда­дуться вам і відда­дуть вам засіки, на­род пирс­не, як по­ло­ва від вітру.

Пета слу­хав уваж­но бесіди бо­яри­на. Насміх і по­гор­да за­блискотіли на йо­го тон­ких гу­бах,

- Дивні ж у вас по­ряд­ки! - ска­зав він.- Князь бун­тує про­тив своїх слуг, слу­ги про­ти кня­зя, князь і слу­ги про­тив на­роду, а на­род про­тив уся­кої власті! Дивні по­ряд­ки! У нас ко­ли дрібні ва­таж­ки хотіли бун­ту­ва­ти про­ти ве­ли­ко­го Чін­гі­схана, то той згро­ма­див їх до сво­го аула і, окружи­вши­ аул своїми вірни­ми си­на­ми, велів нас­та­но­ви­ти вісімде­сят ве­ли­ких кітлів на грані і на­ли­ти їх во­дою, а ко­ли во­да за­кипіла, то, не роз­би­ра­ючи нічиєї ви­ни, велів у кож­дий ко­тел вки­ну­ти по два бунтівни­ки і ва­ри­ти їх так дов­го, по­ки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів по­вий­ма­ти голі кістя­ки з котлів, по­са­ди­ти їх ко­ней і повідво­ди­ти до підвлад­них їм пле­мен, щоб ті на примірі своїх ва­тажків учи­ли­ся послу­ху й по­ко­ри ве­ли­ко­му Чінгісха­нові. От так би і вас її вчи­ти. І ми нав­чи­мо вас її. Дя­куй­те бо­гам, що зісла­ли нас до сього краю, бо ко­ли б не ми, то ви, пев­но, мов ті го­лодні вов­ки, по­жер­ли б одні дру­гих.

Кров пос­ти­ла бо­яри­нові в тілі при тім оповідан­ню мон­гола, але він ні сло­веч­ка не відка­зав на се.

- Ну, а який же ваш дру­гий шлях? - спи­тав дальше Пе­та.

- Другий шлях ту­хольський,- відповів бо­ярин,- хоч вуж­чий і не та­кий рівний, але за­те ближ­чий і рівно без­печ­ний. На тім шля­ху засіків не­ма, ані кня­жих бо­яр не­ма. Самі хло­пи пильну­ють йо­го.

- Хлопів ва­ших ми не боїмо­ся! - ска­зав з по­гор­дою Пе­та.

- І ніщо їх бо­яти­ся,- підхо­пив бо­ярин.- Во­ни ж без оруж­жя і без умілості воєнної. Тим шля­хом я сам мо­жу вам бу­ти провідни­ком.

- Але, мо­же, на ар­падській сто­роні ті шля­хи сильно зам­кнені?

- Тухольський не замк­не­ний зовсім. Дук­лянський зам­кнений, але не ду­же сильно.

- А дов­га до­ро­га ту­хольським шля­хом до краю Арпадів?

- Для оруж­них мужів до Тухлі день хо­ду. В Тухлі пере­но­чу­вати, а ра­зом зо світом у до­ро­гу, і на вечір бу­де­те вже на рів­нині.

- А дук­лянським?

- Вчисляючи, кілько ча­су тре­ба на по­ни­щен­ня засіків, три дні хо­ду.

- Ну, то ве­ди нас ту­хольським! - ска­зав Пе­та.

- Дозволь мені сло­во ска­за­ти, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав один із на­чальників мон­гольських, муж­чи­на ве­ли­чез­но­го рос­ту й гер­ку­ле­со­вої бу­до­ви тіла, а ли­цем темно-оли­вко­во­ї бар­ви, одітий у шкі­ру сте­по­во­го тиг­ра, що все ра­зом аж над­то свідчи­ло про йо­го по­ход­жен­ня з турко­мансь­ко­го пле­мені. Се був страш­ний, без­тям­но смілий і кро­во­жадний во­йов­ник, Бу­рун­да-бе­га­дир, суперник у славі з Кайда­ном. Мон­гольські за­го­ни, які він про­ва­див, ли­ша­ли по собі най­ст­рашнішу руїну, най­більше чис­ло трупів, най­шир­шу ріку по­жеж. Він безмірно пе­ре­вищав Пету своєю відва­гою; пе­ред йо­го шат­ром кож­до­го вечор­а бу­ло два ра­зи більше свіжих голів, ніж пе­ред шат­ром уся­кого іншо­го во­яка. Але Пе­та не за­видів йо­му тої смілості, чу­ючи над­то доб­ре свою пе­ре­ва­гу над Бу­рун­дою в штуці ве­ден­ня ве­ли­ких мас і кер­муван­ня ве­ли­ки­ми бит­ва­ми та по­хо­да­ми. Він ра­до пус­кав Бурунду на най­не­безпечніші мі­сця, дер­жав йо­го в за­пасі на най­тяж­чу рішу­чу хви­лю, не­мов не­по­бор­ний залізний та­ран,- а тоді пус­кав йо­го з від­ді­лом «кровавих тур­ко­манів» до­вер­шу­ва­ти побіди.

- Говори, бра­те Бу­рун­до! - ска­зав Пе­та.

- Позволь мені з де­ся­ти­ти­сяч­ним відділом іти тухольсь­ким шля­хом, а ти сам прос­туй на дук­лянський. Перейшов­ши­ на ар­падський бік, я вда­рю зра­зу на тих, що сте­ре­жуть дук­лянсько­го шля­ху, і прорівняю тобі до­ро­гу.

Пета з по­ди­вом гля­нув на Бу­рун­ду, не­мов се пер­ший раз вир­ва­лось то­му ру­баці з уст та­ке ро­зум­не сло­во. І справді, план Бу­рун­ди був хоч і смілий, та за­те ду­же ро­зум­ний, і Бу­рунда був єди­ний смільчак до ви­ко­нан­ня сього пла­ну.

- Добре,- ска­зав Пе­та,- не­хай бу­де по-твой­ому! Ви­би­рай собі во­яків і ру­шай з ни­ми за­раз завт­ра.

- Позвольте ще й мені сло­во ска­за­ти, ве­ликі бе­га­дири,- ска­зав Ту­гар Вовк.

- Говори! - ска­зав Пе­та.

- Коли во­ля ва­ша сла­ти часть своєї си­ли ту­хольським шля­хом,- а всеї зад­ля тісно­ти шля­ху й я не ра­див би сла­ти,- то поз­вольте мені піти на­пе­ред, з не­ве­лич­ким відділом і зай­ня­ти вхід то­го шля­ху, за­ким іще тухольські смер­ди ді­зна­ються про ваш прихід і за­ва­лять йо­го засіка­ми.

- Добре, йди! - ска­зав Пе­та.- Ко­ли хо­чеш ви­ру­ши­ти?

- Зараз, щоб іще завт­ра на південь спов­ни­ти своє діло.

- Коли так, то не­хай бу­де ко­нець нашій раді і не­хай бо­ги щас­тять нашій зброї! - ска­зав Пе­та, вста­ючи з місця. Вста­ли й інші на­чальни­ки. Ту­гар Вовк про­сив Пету, щоб виз­на­чив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шат­ра покріпи­ти­ся і поп­ро­ща­ти­ся з донькою.

В темнім шатрі на ліжку, пок­ритім м’яки­ми зрабовани­ми­ пе­ри­на­ми, сиділа Мирослава і гірко пла­ка­ла. По всіх страш­них і несподіван­их вражіннях сього ве­чо­ра во­на аж те­пер ма­ла час зібра­ти свої дум­ки, розг­ля­ну­ти доб­ре своє те­перішнє по­ло­жен­ня, в яке втяг­нув її батько. По­ло­жен­ня те бу­ло справді страш­не, ба­чи­лось навіть - без­вихідне. Ба­ть­ко її - зрад­ник, мон­гольський слу­га; во­на - в мон­голь­сь­кім та­борі, напівгість, напівбран­ка, а на вся­кий спосіб кру­г­ла си­ро­та. Бо навіть ос­тан­ня її підпо­ра - не­по­хит­на віра в свій пророч­ий сон, в бла­гос­ло­вен­ня ма­тері і в своє лю­бов­не ща­стя з Мак­си­мом,- і то­та віра те­пер, при хо­лодній роз­вазі, за­ча­ла по­хи­ту­ва­тись, кро­вав­ля­чи її сер­це. Бо яким ли­цем ста­не во­на те­пер пе­ред Мак­си­мом? Яки­ми сло­ва­ми роз­повість йо­му про свій - доб­ровільний чи не­доб­рові­ль­ний? -