Ігор Маркович Росоховатський - Справа командора, Ігор Маркович Росоховатський

космос до самого сонця і черпати звідти за хвилину стільки енергії, що її б за рік не могли створити всі енергостанції Землі. Я можу і тобі й іншим братам створити такі органи. Шкода, що всім людям не можна сконструювати такого, — зітхнув Зевс.

— Зараз я б хотів позбавити їх хоча б від асфіксії—Т, — сказав Петро.

Він побачив спалах фарб навколо голови Зевса і зрозумів, що то означає радість.

— Здається, рішення знайдено, — промовив Зевс. — Ставлю контрольні досліди… Чи не хочеш пройтися шляхом моїх роздумів?

— Добре, — відповів Петро. — Дай вихідні дані, я робитиму все сам. Побачимо, чи співпадуть наші висновки?

— Вихідні дані — культура збудника і повні відомості з мікробіології. Пробірки з культурою мікробів тобі зараз принесуть роботи, а Шолом Мікробіологічної Пам’яті — ось. Я час від часу перевірятиму хід твоїх роздумів.

Зевс допоміг Петрові надіти Шолом і закріпити контакти з мозком. У чарунках Шолома, як у мікробібліотеці, зберігалися всі дані про мікробів за всю історію людства. Тепер Петро міг користуватися цими даними так само легко, як власними спогадами.

Зевс вовтузився з колонкою для енергофореза. Петро увів найвірулентніший штам у білкову ділянку свого горла й почав спостерігати за розвитком хвороби на обмеженій ділянці клітин. На відміну від людей, він міг не тільки відчувати, але й бачити будь—яку ділянку свого тіла, проектуючи імпульси 8 неї на зорові центри мозку. Він бачив, як мікроби почали розповзатися оранжевою плямою, захоплюючи нові клітини і простір між ними. Перший загін мікробів спустився до дрібних кровоносних судин, проник у них…

Петро одночасно спостерігав, запам’ятовував бачене і думав:

“Організм людини щосекунди атакують віруси і мікроби. Щосекунди — смертельний риск. Доба людського життя — це 86 400 рисків. А ще землетруси і обвали, цунамі і бурани, слизькі стежки і слабкі мускули, спадкові і нервові захворювання, є сліпі діти і діти—паралітики. Природний відбір від амеби привів живі істоти до Людини і… вірусів, які рівні перед природою в її світі маленьких радощів і великих страждань, розбитих надій і бездумного кінця. Вижити в такому світі і залишити нащадків — уже неймовірне чудо, один шанс проти тисячі. А люди зуміли не тільки вижити, вони залишилися оптимістами. Наперекір природі, яка вклала в них одну програму: убивай, щоб вижити, — вони зуміли об’єднатися для боротьби. Вони піднялися над природою, переступивши її закони про смертність живого, про обмеженість пам’яті і можливостей особи, створивши мене і моїх братів”.

“У Зевса одна мета, а у мене — дві. Треба дослідити, чи немає у збудника асфіксії—Т земних родичів? Коли довести земне, а не “небесне” походження асфіксії—Т, то цим самим буде доведено невинність Кантова. Не завадило б мені повчитися у нього мужності й вірності. Стільки років далеко від Батьківщини, стільки жертв заради того, щоб заповнити нову крихітну чарунку Шолома Космічної Пам’яті, — а після повернення бути звинуваченим у найтяжчому злочині проти людства. І все—таки він не озлобився, не впав у відчай. Більше того, він хоче, щоб його справу вели такі люди, як він сам, — ті, хто може захворіти на асфіксію—Т. Що може зрівнятися з подібною вірністю?”

Що ж є головним алгоритмом їхньої поведінки? Здається, я роблю помилку. Батько вчив мене уникати формальних спрощень, не намагатися втиснути в одну оболонку різні явища. Там, де не можна знайти однієї лінії, не треба обманювати себе. Головних алгоритмів людської поведінки кілька. Про два з них я вже знаю: праця і турбота про потомство, прагнення зробити так, щоб діти жили краще батьків. Можливо, подальший алгоритм — допитливість, жадоба знань і продиктована цим ризикованість дій? Я повинен знати про всі ці алгоритми, з кожним із них зв’язане додаткове уміння…

Тим часом колонія мікробів розрослася, почала закупорювати капіляри. Але ось — Петро це добре бачив, — зачувши лихо, до місця вторгнення поспішають білі тільця з дрібненькими ядрами всередині. Вони витягують відростки, ніби прагнуть якнайшвидше схопити ворога…

Петро подумав, що подібна картина була описана Іллею Мечниковим, і згадав, що ця людина ставила на собі десятки небезпечних дослідів. Запитав себе: “Як я? Ні, не так. Кожний з них міг скінчитися смертю піддослідного. Він це знав. Але в ньому було щось сильніше за страх смерті. Сміливість? Допитливість? Почуття обов’язку? Любов до людей? Не тільки… Те, чому я не знаю назви, спонукало його одружитися з жінкою, хворою на туберкульоз. Якщо не збагнути цього, то не збагнути й того, як він міг робити блискучі висновки з фактів, відомих усім… Ось і зараз… Як зрозуміти — що нове в оцих ось мікробах? Що, крім джгутиків, які допомагають їм швидше пересуватися, відрізняє цих мікробів від усіх їх вразливих побратимів, відомих раніше? Ага! Ось воно…”

Мікроби несподівано перестали розмножуватися, продукувати отруту. Замість неї кожний почав виділяти липкі атоми, з них, як з мозаїчних камінчиків, він утворив довкола себе молекулу—панцир, наглухо замурувався в ній… Та варто було загонам фагоцитів розійтися з поля бою, як мікроби скинули панцири, почали розмножуватися…

“А зараз я спробую ввести один з давніх антибіотиків”. Петро згадав про творця пеніциліну Олександра Флемінга. Це була людина, яка вміла не пропускати випадковостей, розглянути і оцінити їх. Важлива якість — уміти вибрати із випадковостей ту, над якою варто поміркувати. Петро думав: “Дивно, що люди в часи Флемінга пам’ятали і шанували не таких, як він, не своїх рятівників, а навпаки — вбивць, всяких там полководців і злочинців. Про Флемінга тоді мало хто чув, а про якогось Наполеона знали всі…” Думаючи, гігант пильно спостерігав за ходом досліду. Він помітив, що частина мікробів ховається в панцирі, а решта зовсім не реагує на антибіотик, ніби це й не отрута.

Петро спробував застосувати струми високої частоти, випромінювання, — все, чим можна було лікувати й людей, та ніщо не допомагало. Мікроби швидко розмножувались. Така колонія бактерій вже згубила б людину. Але в тілі гіганта токсини могли отруїти лиш невеликі зони. Мабуть, це було рівнозначно кільком прищикам на тілі людини. А далі