Тоне Селішкар - Команда "Синьої чайки", Тоне Селішкар

Жінки, сидячи коло церкви й чекаючи на рибалок, виливали одна одній| свою тугу.

— Що й казати, — скаржилася мати Юре, — багато він мені клопоту завдавав, але ж який був ласкавий… А тепер його немає. Та нехай би вже спочивав собі отут, у рідній землі, а то як згадаю, що лежить він, безталанний, на дні моря… Ой лишенько моє, навіть подумати страшно!..

— А що вже мене жаль той бере, — мовила й собі Міхаелова мати. — Адже саме цього дня батько його так нещадно відлупцював. Бідолашне моє дитя… — і вона зайшлася безутішним плачем.

— Перо, синку мій єдиний! Мій одиначку! — стогнала, припавши до муру, невеличка на зріст жінка, в безнадії блукаючи очима по морській рівнині.

Мілева теж дуже змінилася. Дівчинка тинялася по селищу, наче неприкаяна, ніде не знаходячи собі місця. А то сідала на порозі Івової хатини й вдивлялася в море. Вона й сама вже бачила, що її друзі загинули й ніколи не повернуться. Коли жура зовсім змагала Мілеву, дівчинка бігла до свого батька.

— Татку, вони ж іще повернуться?.. — з надією в очах запитувала вона.

— Може й повернуться, все ще може статися, — заспокоював її старий. А сам уже не мав ніякої надії: пропали хлопці, загинули…

Юст дуже боявся за свою Мілеву: так тяжко вразило її те нещастя. Дівчинка зблідла, змарніла, замкнулася в собі, уникала подруг…

Минуло літо, наближалася зима, люди вже втратили навіть найменшу надію.

Незадовго до різдва Юста терміново викликали до міста.

«І якого їм дідька треба? Прецінь я вже старий і так ледве ноги тягаю!» — розсердився Юст, але звелів старшому синові налаштувати баркас, щоб вирушити до порту. А тут іще Мілева заходилася просити:

— Візьміть мене з собою, татку, візьміть! Благаю, візьміть мене з собою!

— Холоднеча оно яка, та й у таку негоду ніколи не знаєш, що може статися на морі! — відмовляв її старий.

— Візьміть мене, тату, нічого нам не станеться!

І кінець кінцем Юст поступився: «Може, це й на краще, — подумав він, — хай розвіється дитина, забуде свою тугу…»

Син відвіз їх до містечка на тому кінці острова, де пристають пасажирські пароплави, і другого дня вранці вони вже були в Спліті.

Юст розшукав у будинкові морського відомства двері з числом, зазначеним у повістці, й, постукавши, увійшов. Мілева зайшла разом з ним. Знайомий уже нам офіцер, вздрівши повістку, весело вигукнув:

— О, нарешті! Тепер ми вже, мабуть, розв'яжемо ту загадку! Отже, батечку, ви з Чайчиного острова? І вам, либонь, відома вся та історія з «Синьою чайкою»?

Юст здригнувся. Мілева кинулась до столу й втупила в офіцера очі, сповнені туги й надії.

— Та знаю, бодай би я й не знав того… Адже мене одного тепер звинувачують у всьому.

— Ну, ну, розкажіть же нам усе, що ви знаєте!

І Юст повів йому все, що знав. Про Бразільця й про всі подальші події, аж до тої самої фатальної штормової ночі. А закінчуючи, мовив:

— От бачите, така чудова ідея, а немає їй щастя. Хлопці загинули… — він сів на стілець, і в його старечих добрих очах забриніли сльози.

Офіцер натиснув на дзвінок, весело всміхнувся й наказав вартовому:

— Ану, приведіть мені, отих молодців…

Незабаром прочинилися двері й до кімнати ввійшли зажурені хлопці: Іво, Міхаел, Юре, Франьо, Перо та Петер…

Якусь мить Юст придивлявся до їхніх засмаглих облич, а тоді скрикнув, схопив Іва, притиснув його голову до своїх грудей і заплакав з радощів.

Мілева як укопана стояла біля столу. Дівчинка геть очманіла від щастя. Тільки коли Іво, вивільнившись із Юстових обіймів, кинувся до неї, вона отямилась і, радісно скрикнувши, рвонулася назустріч. Радощам і веселощам не було ні кінця ані краю.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

розповідає про тріумфальне повернення «Синьої чайки» до рідної гавані

Та хлопців чекала ще одна радісна новина: вони дізналися, що «Синя чайка» вже стоїть у гавані! Якийсь торговельний корабель, що прийняв радіограму берегової сторожі, зустрів двощогловик поблизу острова Віс, і радист негайно повідомив про це за призначенням. Міноносець «Змій» одразу ж на всіх парах вирушив у згаданому напрямку й за кілька годин наздогнав «Синю чайку», яка вже підходила до італійських вод. Перетявши вітрильникові путь, військовий корабель зупинив його, а ще за кілька хвилин пачкарів було схоплено й надійно замкнено в одному з трюмних приміщень міноносця.

Незабаром ціле місто дізналося про ці незвичайні події. Сила-силенна людей посунула до порту, щоб побачити ту славетну «Синю чайку». А коли в супроводі кількох офіцерів хлопці гордо зійшли на корабель, натовп жителів Спліта захоплено вітав їх.

Ото дивувалися Юст і Мілева!

А тепер час і додому.

Проводжати «Синю чайку», яка другого дня пополудні вирушала до рідної гавані, зібралося багато народу. Люди вимахували хустинками, бажаючи метким хлопцям щастя та успіхів.

Нарешті на палубі залишилися тільки свої. Старий Юст не міг надивитися на хлопчаків.

Іво — капітан, погляньте-но на нього: усе-то він знає, а який поважний — ну, справжнісінький морський вовк!

Міхаел — коло мотора! Юре й Франьо — вправні штурвальні! А вгорі, на реях, — Перо й Петер.

Мілева, наче зачарована, ходить по палубі від одного до іншого, а тоді зупиняється біля Іва, що стоїть на баці. Поклавши йому на плече руку, вона питає:

— Ну, пірате, то як з твоєю заморською царівною?..

Іво всміхається й відказує:

— А нехай їй всячина! Не буду я шукати її!

Він бере Мілеву за руку й веде оглядати корабель.

— Ти тепер уже справжній моряк, доросла людина! — каже Мілева,