Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

class="book">— Які дурниці! — відповів я. — Навіщо мені шпіонити? — І вже з добре вдаваною образою в голосі я сказав: — Якщо я перебив, то можу піти.

— Залишайтеся, — відповів Люк. — Тоді я вас не обдурив: наша велика передавальна станція мовчить. Але ця… Такої станції немає у всьому світі, крім одного місця, де приймають мою передачу. Ця станція працює на таких коротких хвилях, що звичайні станції не можуть приймати її. Так ми зберігаємо таємницю передачі… Комерційні таємниці! — пояснив він. — Тільки ось що, містер Клименко: я вам дуже багато довірив, бо ви мій друг. Але вам краще не говорити про те, що ви бачили мене під час передачі. І не заходьте в цей час до мене… Це службова таємниця.

Я заспокоїв Люка і повернувся в свою кімнату. Останнє відкриття переконало мене в тому, що Бейлі має спільників у зовнішньому світі. Це робило його ще більш небезпечним. А Люк, мабуть, починав ставитися до мене з недовір’ям. Коли б він не боявся втратити шахового партнера, то, мабуть, заборонив би мені зовсім заходити на радіостанцію. І тепер мені треба триматися з подвоєною обережністю.

ХІІІ. ЗАТИШШЯ ПЕРЕД БУРЕЮ

— Ми дихаємо в лабораторії найчистішим, насиченим киснем повітрям. І все ж мені чогось невистачає, — призналася Нора. — Якихось «повітряних вітамінів». Можливо, нам невистачає цих запахів землі, запахів хвої, невистачає споглядання неба, хоча б цього північного неба… Справжню насолоду від дихання я відчуваю тільки тут, нагорі.

Ми стояли на балконі невеликої площадки в міжгір’ї кратера з його зовнішнього боку.

На зовнішньому схилі гори було кілька таких балконів. Вони з’єднувалися пологими тунелями з трьома верхніми поверхами. Кожний тунель мав ліфт. Ці площадки з балконами могли служити для сторожових спостережень. Але ураганний вітер, що всмоктував у кратер всіх, хто наближався до гори, робив зовсім зайвим постійне спостереження. І привілейовані мешканці верхніх поверхів користувалися балконами тільки для того, щоб подихати «справжнім» повітрям і подивитися на небо.

Нора уподобала собі один балкон і з милостивого дозволу Бейлі дістала його в особисте користування. Вона зберігала у себе ключ від входу в тунель, що вів на балкон (другий ключ від цих дверей був у самого Бейлі). Двері ці були недалеко від її кімнати, і Нора могла підніматись на балкон коли завгодно. Вона подовгу стояла тут і любила «розмовляти із зірками». Це було абсолютно відлюдне місце, бо виступи скель закривали балкон, і з сусідніх площадок не видно було, що на ньому робиться.

Площадка круто обривалася. Гори навкруги були занесені снігом. На темному небі сяяли зірки. Вітру не було.

— «Повітряні вітаміни»… Це ви добре сказали, — відповів я. — Я не відчуваю запахів землі, все вже вкрито снігом. Але хвоєю пахне. І ще чимось, неначе далеким димком.

— А де дим, там житло, люди…

— Які також з насолодою вдихають «повітряні вітаміни», І всього цього їх хоче позбавити містер Бейлі!

— Дивіться!

Я поглянув на північ. Від горизонту здіймався блідий світловий стовп. Все вище і вище, до зеніту. З молочного стовп перетворився на блідоголубий, потім на світлозелений. Верхівка стовпа почала рожевіти, і раптом від неї, як гілки від стовбура дерева, потяглися у всі боки широкі паростки. А від горизонту піднімалася завіса, що переливалася надзвичайно ніжними і прозорими відтінками всіх кольорів райдуги. Полярна ніч чарувала. На небі розігрувалася безмовна симфонія барв. І кольори переливалися, мов звуки оркестру, то раптом розгоряючись у могутньому акорді, то ніжно завмираючи в піаніссімо ледве вловимих відтінків.

— Який прекрасний світ! — з деяким сумом у голосі сказала Нора.

Я взяв її руку у хутряній рукавичці. Нора ніби не помітила цього і стояла нерухомо, дивлячись на панораму гірських хребтів і долин, що розгорталася перед нами. Білий сніг відбивав небесні вогні і безперестану змінював забарвлення, то голубіючи, то рожевіючи. Це була краса, яка підкоряє на все життя. Безлюддя… Пустеля… Перегукування чарівних, але глухонімих вогнів… Здавалося, ми опинилися зовсім в іншому фантастичному світі.

А там, за гірськими хребтами, на південному заході і південному сході, копошився людський мурашник.

— Міс Енгельбрект, ви говорили з вашим батьком? — перервав я мовчанку.

Нора ніби повернулася на землю з надзоряних висот.

— Так, говорила, — відповіла вона, опустивши голову.

— І чим же закінчилася ваша розмова?

Нора втомлено підвела голову.

— Чим закінчилася наша розмова? — перепитала вона, ніби не розчувши. — Батько поцілував мене в лоб, як він це робив, коли я ще дівчинкою ішла ввечері спати, і сказав: «Спи спокійно, моя донечко». І я пішла в свою кімнату. Батько! Любий батько, з яким я ніколи не розлучалася ні на один день, немов пішов від мене, став далеким, незрозумілим і навіть… страшним… Я вже не можу ставитися до нього з колишньою довірою.

Ми знову замовкли. А небесний гімн північного сяйва дедалі розростався, ширшав, як могутній світловий орган, холодний, беззвучний, прекрасний, чужий до всього, що хвилювало нас.

* * *

Настали нудні одноманітні дні. Ми з Норою, як і раніше, провадили досліди в лабораторії, але дівчина працювала вже без колишнього ентузіазму. Раніше Нора була дуже рада, коли батько хвалив її. А тепер всю роботу вона виконувала механічно, як підневільний слуга, що працює за шматок хліба. Вона глибоко страждала. Зблід її чудовий рум’янець, запали очі, вона помітно схудла, стала неуважною. Посуд летів з її рук. Вона часто помилялася. Професора Енгельбректа я бачив тільки зрідка, але й він помітно змінився. Він якось осунувся, постарів, обличчя його почорніло.

Вечорами, після роботи, Нора і я виходили Інколи на нашу площадку помилуватися північним сяйвом, подихати «повітряними вітамінами», а головне, поговорити. Нора була самітна в своєму горі, і я був єдиною людиною, в товаристві якої вона могла знайти моральну підтримку.