Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді

охоче підтвердив мірошник. — Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?

— Точно, що Сокира, — пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.

— А розмова в нас довга буде — тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.

— Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! — перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. — Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!

Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.

— Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира. — Їдьте, святий отче. У мене часу доста…

І не озираючись пішов до хати.

Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік:

— Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей — чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!

— Чаклунство, кажеш? — спокійно перепитав абат. — Що ж, може, й так…

Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.

Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.

— Амінь, — посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. — Не допоможе, мій отче. Хрещений я, — і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. — Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати — поговоримо.

— Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! — не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок — саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. — Якщо ти молитви не розумієш, то оце — якраз для тебе буде!

Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях — чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири — і перевальцем рушили до сторопілого квестора.

— Випряжи коня, брате Ігнатію, — торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.

Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.

* * *

Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці — міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.

Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.

— Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?

— Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.

— Це яка ж? — недобре посміхнувся абат Ян. — Підсобити тобі у ворожінні?

— З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.

- Із Нечистим змагатися? — здивовано перепитав ігумен. — Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?

— Не поділили, — кивнув мірошник, уникаючи подробиць.

- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив — каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!

— Можна й по-доброму, — посміхнувся Сокира. — А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!

— Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?

— Погодитеся, святий отче, — тихо, але впевнено зронив Сокира. — Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?

— Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!

— Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця — сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!

— Марта?! — стрепенувся Ян. — Що з нею?

— Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.

— Ти… — бліде абатове