Марина та Сергій Дяченко - Шрам

через струмок. Він повз рачки, мертвою хваткою чіпляючись за колоди, й тільки коли досяг, нарешті, твердої землі, колишній гуард — мокрий, тремтячий — наважився розплющити очі.

Від землянки за ним спостерігав старий, але в Егерта вже не залишилося сил для сорому. То був німий свідок — як і сосни, небо, струмок…

Рубати дрова Соллю так і не довелося. Обрубок із встромленою в нього сокирою миттєво нагадав про плаху, страти, смерть; широке лезо несло в собі біль, розсічені м’язи, сухожилля, розрубані кістки, потоки крові. Чітко, наче навіч, Егерт побачив, як, зісковзуючи з обрубка, сокира врізається в ногу, у коліно, дробить, калічить, убиває…

Він не зміг узяти в руки настільки жахливе знаряддя. Втім, старий і не наполягав.

Так минали дні за днями. Сидячи біля води, дивлячись на стрімкий потік й бабок, Егерт знову й знову згадував усе, що трапилося з лейтенантом Соллем, перетворило його з неперевершеного сміливця на жалюгідного боягузливого бурлаку.

Він би й волів не згадувати, та гаряче заздрив пустельникові — схоже, той міг годинами ні про що не думати, і тоді на рябе, поросле рідкої борідкою обличчя лягала печать неземної безтурботності й спокою. Для Егерта таке щастя було недоступним, і часом сором, розпечений, наче сковорода, змушував його битися головою об землю.

Пустельник відступав щоразу, коли бачив у Егертових очах тугу нападу — нападу сорому й розпачу. Він відходив геть і спостерігав за Соллем звіддалік — уважно й з незрозумілим виразом на рябому обличчі.

Солля мучили не тільки спогади — йому зроду не доводилося спати на соломі, харчуватися сушеними грибами й обходитися без змінної білизни. Егерт схуд і змарнів, очі запали, гарне світле волосся злиплося і закудлалося — не витримавши, він одного разу зрізав довгі пасма ножем пустельника. Від незвичної їжі живіт його нив і обурювався, губи потріскалися, обличчя обвітрилося, сорочку довелося прати в холодному струмку й заразом митися — пустельник дивувався, не розуміючи, навіщо Соллю взагалі потрібні ці трудомісткі й неприємні процедури.

Перші два тижні були найважчими. З настанням темряви, коли ліс перетворювався в лігвище шерехів і тіней, Егерт, як маленький хлопчик, забивався в землянку й з головою вкутувався рогожею. Раз або двічі з хащі долинало довге протяжливе виття — тоді, заткнувши вуха долонями, Солль дрібно тремтів до самісінького світанку.

Утім, траплялися й тихі та погожі вечори, які Егерт наважувався гаяти разом із мовчазним пустельником біля тьмяної ватри на порозі землянки, в один із таких вечорів він підвів голову і з-поміж мерехтливих зірок побачив раптом знайоме поєднання.

Він зрадів, та майже відразу зрозумів, що сузір’я це повторює малюнок родимок на шиї якоїсь жінки, жінки, яку Егерт знав зовсім недовго, але не забуде вже ніколи, і тим гірше, бо будь-який спогад, пов’язаний з її ім’ям, мучить, наче пам’ять про нещастя…

Потім полегшало. Якось Егерт вирушив за хмизом і біля самісінького містка пригадав, що забув мотузку. Він повернувся до землянки, і — о диво! — складний і болісний процес переправи минув цього разу легше, ніж зазвичай. У всякому разі Егерту здалося, що легше. Вдруге він уже спеціально повернувся від мосту й, наче отримавши додатковий заряд хоробрості, перебрався на той берег, хоч і скорчившись, але майже без допомоги рук.

Із цієї миті життя його стало простішим, хоча й нескінченно ускладнилося. Безліч дрібних, чітко визначених і зовні безглуздих дій захищали його від будь-якої небезпеки: він уже не наважувався перейти хисткий місток, не повернувшись перед цим до землянки, не торкнувшись долонею стовбура всихаючого дерева на цьому березі й не порахувавши подумки до дванадцяти. Щовечора він кидав у струмок одну за другою три друзки — це мало вберегти від нічних кошмарів. Потроху переборюючи себе, Солль навіть наважився взятися за сокиру і досить вдало розтрощив кілька полін на очах здивованого й зраділого пустельника.

Одного разу, коли Егерт, як завжди, сидів над водою й усоте запитував себе про причину лиха, що з ним відбулось, пустельник, який досі не надокучав Соллю своїм товариством, підійшов і поклав руку на плече.

Егерт здригнувся. Пустельник відчув, як напружилися його м’язи під поношеною сорочкою, і в очах старого Соллю привиділося співчуття.

Егерт насупився.

— Що?

Старий обережно сів поряд і провів брудним пальцем по своїй щоці — від скроні до підборіддя.

Солля пересмикнуло, він мимоволі підніс руку до обличчя й торкнувся косого шраму на щоці.

Старий закивав, задоволений, що його зрозуміли. Продовжуючи трясти головою, ще й ще тер свою шкіру нігтем, поки на рябому обличчі між рідкими сивими шерстинками не проступила червона смуга — така ж, як Егертів шрам.

— Ну й що? — запитав Солль глухо.

Пустельник подивився на Солля, потім на небо, насупився, потряс кулаком перед власним носом, відсахнувся, заплющив очі, знову чиркнув нігтем по щоці.

— М-м-м…

Солль мовчав не розуміючи. Пустельник сумно посміхнувся, винувато знизав плечима й повернувся до своєї землянки.

Час від часу пустельник вирушав кудись на цілісінький день і повертався з кошиком, наповненим їжею — простою і грубою, як здалося б лейтенантові Соллю, і дуже смачною з погляду бурлаки-Егерта. Цілком імовірно, дідок навідувався кудись, де жили люди, прихильні до старого пустельника.

Одного чудового дня Егерт настільки розхрабрився, що попросив старого взяти його з собою.

Ішли довго. Пустельник крокував попереду, за бозна-якими прикметами вишукуючи ледве помітну стежинку, а Солль міцно притискав мізинець лівої руки до великого пальця правої — йому здавалося, що ця хитрість урятує його від страху відстати й заблукати.

У лісі владарювала осінь — не дуже рання, але поки вона ще не встигла зістаритися й розлютитися. Солль обережно ступав по жовтих шматочках опалого листя — йому здавалося, що, потривожені, вони на кожен його крок озиваються втомленим зітханням. Дерева, оточені затишком, важко опускали до