Віктор Степанович Сапарін - Об’єкт 21

class="book">— Я теж таким був, — промовив Іван Іванович примирливо. Він узяв чайник і підставив під кран. — І от, як бачите, нічого, навіть професором став… Просто він дуже рухливий.

— Але ж взуття випускають для нормальних дітей, — заперечила мама. — Адже спеціального взуття для непосидючих немає.

— А це, між іншим, даремно, — серйозно сказав Іван Іванович. — Даремно не випускають такого взуття. Є ж спеціальне спортивне взуття, наприклад, футбольні бутси, і ніхто не звинувачує футболістів у тому, що вони багато бігають. А для хлопчиків теж природно бігати, і їм треба дати спеціальне взуття для цього.

— Хотіла б я бачити черевики, — сказала мама і недовірливо похитала головою. — І підошви, яких він не стоптав би за місяць. Це, певно, якесь чудо.

Петрик ображено шморгнув носом.

І справді, хіба він винен, що такий рухливий? Що ж йому сидіти із зв’язаними ногами? Замість того, щоб розібратись у цій справі по-науковому, як це робить професор, мама картає Петрика за кожну дірку. Але ж він не навмисне їх протирає.

Іван Іванович поставив чайник на плиту і вже йшов до дверей. На порозі він зупинився і ще раз оглянув Петрика, наче щось прикидав у думці.

— Добре, я пришлю вам чарівні черевики, — сказав він просто. — Здається, це підхожий хлопець, коли все. що ви про нього розповідаєте, правда. Тільки одна умова: нехай він робить у них все, що йому заманеться, і, головне, кожен день взуває їх: не турбуйтесь, Антоніно Гнатівно, моїх черевиків він ніколи не стопче.

Антоніна Гнатівна, переборовши досаду, засміялася. Жартівник Іван Іванович!

— Хіба що вже чарівні…

Петрик був певен, що Іван Іванович навмисно все придумав, щоб утішити маму. Та й не схожий Іван Іванович на чарівника, якщо вже на те пішло. Ні чалми на голові, такої, як бачив Петрик у циркового фокусника, ні особливого погляду, ні багатозначних рухів руками. Звичайна собі людина в сірому піджаку, в окулярах, таких самих, як у дядька Сергія, шевця з другого поверху, з сивуватою борідкою клинцем. Навіть непомітно, що він у молодості був рухливим.

Але тижнів через два після того, як Іван Іванович поїхав у своє далеке місто, від нього надійшла посилка.

Петрик сподівався побачити якісь надбутси на товстелезній підошві з металевими шипами і підковами на каблуках, щось на зразок черевиків для альпіністів — такими він нещодавно милувався біля вітрини магазина. Але в посилці лежали звичайнісінькі собі коричневі черевики дуже простого фасону.

Петрик приміряв їх, вони були якраз на його ногу.

— Одразу видно чоловіка, — сказала мама. — Розумна людина Іван Іванович, а того не знає, що дітям купують усе з запасом. А ще думав — надовго їх вистачить. Ну, гаразд, носи! Треба було б поберегти подарунок, але ж усе одно виростеш з них. Та й пообіцяла я…

З цього самого дня й почалися незвичайні пригоди з черевиками.

Найнеймовірніше полягало в тому, що з черевиками всупереч усім законам природи нічого не ставалося.

Спочатку Петрик ходив у них обережно, наче й справді це були чарівні черевики і від них можна було чекати каверзи, але поступово звик до обновки, а потім і зовсім перестав про неї думати. Він бігав по двору, як і раніш, і так само азартно, грав у футбол.

Якось увечері, коли Петрик лягав спати, мама взяла з підлоги черевики і почала їх оглядати.

— Уже й протоптав либонь, — бурчала вона, підносячи черевики до світла. — Ні, цілі! Подумати тільки… І підошва зовсім нова. Значить, умієш носити акуратно, коли захочеш.

Цього вечора мати особливо ніжно поцілувала на ніч Петрика. Але в хлопчика було невиразне відчуття, що він не зовсім заслужив похвалу.

«Звичайно, — заспокоював він себе, засинаючи, — від того, які попадуться черевики теж багато залежить. Он Марія Петрівна весь час скаржиться, що їй завжди попадаються такі туфлі, які стоптуються набік. Не можна ж усе на мене звалювати!»

Марія Петрівна жила в квартирі напроти і була відома своїм скептичним ставленням до всього на світі, крім самої себе. Щодо хлопчаків, то всіх їх, рухливих і нерухливих, вона вже давно раз і назавжди зарахувала до явищ в основному негативних.

Тому, коли Антоніна Гнатівна похвалила Петрика за те, що він акуратно носить черевики, вона не поділила материного захоплення.

— Погляньте, Маріє Петрівно! І справді чарівні, — говорила Петрикова мама. — Або ж мого Петрика підмінив хто. Хлопець носить їх, не знімаючи, майже півроку, і хоч би де протерлися.

— Нічого особливого, — відповіла Марія Петрівна, глянувши на підошву, — мікропора. Бачите, нерівна, з пухирчиками. Їй зносу немає. Тільки я таку підошву не люблю. Від мікропори ревматизм буває.

— Та що ви, адже мікропориста підошва пропускає повітря, — заперечила Петрикова мама.

— Все одно гума, — відрізала Марія Петрівна.

— Не може бути, щоб це була гума, — не згоджувалась Антоніна Гнатівна. — Легкі які! Ось візьміть У руки.

Марія Петрівна неохоче потримала в руці черевики.

— Майже невагомі, — сказала вона таким тоном, наче це була велика вада. — По-моєму, шахрайство.

— Чому ж шахрайство?

— Дуже просто. Хіба ви не знаєте, як роблять мікропору? В гуму повітряні пухирці надувають. Ну, зайвого й напустили. Через те й легкі.

Вона поставила черевики на підлогу і обтерла пальці.

Антоніна Гнатівна знала, що мікропористу підошву виготовляють зовсім інакше, але останнє слово, як завжди, лишилося за Марією Петрівною.

Минав місяць за місяцем. Черевики не зношувалися, наче й справді були чарівними. Антоніна Гнатівна стала поглядати на них уже з деяким острахом. Звичайно, вона розуміла, що професор не Мефістофель, а звичайна людина, але в його подарунку було щось неприродне. Воно полягало не тільки в незрозумілій міцності черевиків. В них було чимало дивного й у всьому іншому.

Якось Антоніна Гнатівна помітила дряпину на носку лівого черевика.