Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

дивлячись у свої папірці, шотландець бурмотів уголос якісь незрозумілі слова: «Санда… Сакра-Чунда..»

— Пробачте!.. — сказала Дженні.

Макферней озирнувся й побачив її несміливі очі й вузеньке бліде обличчя.

Він посміхнувся.

— Дуже добре! — сказав Макферней. — Ви можете заходити до мене й без шторму, міс Гарріс.

— Пробачте, заради бога, — Дженні втекла.

Тільки на десятий день вгамувалася буря на морі. Вітер ущух. Небо на заході було синьо-оранжеве, повітря потеплішало. Коли зайшло сонце, у морі затанцювали риби, які світилися у вечірньому присмерку.

Дженні тепер довгими годинами сиділа на палубі і дивилася в море. Англія, яку вона так недавно залишила, вже здавалася їй чужою, нескінченно далекою, десь за п'ятдесятою паралеллю, — межею холоду й бур. Усе частіше згадувала вона Індію, місця, де народилася й прожила перші дитячі роки.

Дженні пам'ятала білу стрічку кам'янистого шляху, що тягнувся од стін форту по схилу гори, темний мох на ребрах невисоких гір, пласкі покрівлі гірського селища. Вона пам'ятала велике подвір'я їхнього індійського будинку, басейн у дворі і індійських праль коло басейну — балакучих, напівголих хлопців, які цілий день били по воді прачами. Вона пам'ятала свою няньку — похилого віку індійця у синій чалмі — і годувальницю з скляним намистом на лобі й на шиї; пам'ятала і те, як нянька та годувальниця тягали її, вже майже чотирирічну дівчинку, на руках, і як вони блідли й завмирали, коли до кімнати входив її батько, сам Гарріс-саїб. Дженні пам'ятала волан, яким вона гралася в дитинстві, чорний маленький м'яч і круглий майданчик перед будинком, обсаджений платанами. Вона пам'ятала індіанок із нижнього селища, які приходили до її матері щось просити, і як на руках у них плакали голодні діти, а батько сердився і говорив, що від цього повсякденного крику у нього болить голова. Вона пам'ятала волохаті сорочки пальм, колючу загорожу із кактусів позад саду, палючий вітер із степу, від якого ховалося все в будинку, і бліде материне обличчя. Мати завжди сумувала в Індії, у неї не було в цих місцях ні рідних, ні знайомих; її мучило гаряче повітря Азії і курява; вона завжди мріяла про батьківщину, про зелені луги Англії, про свіжість і прохолоду рідного Норфолька. Мати сумувала й кашляла: у неї були сухоти. Батька перевели в Аллігур, британський форт у самому серці Індії, поблизу Делі, а вони з матір'ю поїхали до Англії. Дженні тоді було десять років. Матір уже ніщо не могло врятувати, — вона незабаром померла. Дженні лишилася в Англії сама, без рідних. Понад два роки вона провела в холодному незатишному пансіоні місіс Честер, де її мучили довгими повчаннями за столом, з вікон тягло холодом і нудьгою, дерева в парку стояли в снігу нескінченно довго, і до кінця зими починало здаватися, що весна вже ніколи не прийде А тепер капітан Бедфорд, старий батьків друг, везе її до Аллігура, в Індію.

Дженні годинами сиділа на палубі й дивилася в море, на відблиски сонця у воді.

Березень кінчався. «Олівія» пройшла Канар-ські острови. З кожним днем теплішало, море було ніжно-смарагдове, а вітер з суші сповнений пахощами.

«Ще два місяці, — думала Дженні. — Два місяці, і я побачу батька!»

Розділ чотирнадцятий
Шотландець Макферней

Багато днів «Олівію» було видно з африканських берегів.

Біля Фрітауна їх знову пошарпала буря. Величезні хвилі перекочувалися через палубу «Олівії». Усі, хто міг, поховалися в каютах Обідали, сидячи на саквояжах, тарілки з бараниною тримали на колінах. Усі були в поганому гуморі: хитавиця набридла. До того ж годувати почали дуже погано, — запас свіжих овочів на «Олівії» скінчився.

Тільки майор Бріггс мав чудовий настрій. Під час шторму він пив стільки ж, скільки й за хорошої погоди. Хміліючи, Бріггс робився ще червоніший; лоб і щоки його наливалися кров'ю, але на ногах майор тримався добре. Впевнено гупаючи черевиками, він проходив уздовж усієї верхньої палуби, від носа до корми, і, твердо звівши пістолет, цілився в чайок, що тікали від бурі.

— Одна… Дві… — рахував майор збитих пострілом чайок. Бах! Бах-бах!.. — Три… Чотири…

Отак він розстрілював кафрів у Південній Африці, коли ще молодим лейтенантом починав свою службу королеві.

Потім Індія, похід 1848 року. Підкорених індійців Бенгалу майор вів на бунтівливих індійців П'ятиріччя. Брав фортецю Мултан, а потім розстрілював та вішав підряд і мирних і немирних.

Після Індії — Крим, Східна війна. З Дев'яносто третім шотландським гірським стрілецьким полком Бріггс, у чині капітана, відбув усю Кримську кампанію. Витримував натиск хоробрих російських матросів під Балаклавою, був тяжко поранений у ногу під Севастополем і потім довго відлежувався в госпіталі, у Дуврі, де квартирував його полк.

Навесні 1857 року шотландських гірських стрільців послали в Шанхай втихомирювати упертих китайців, підтримати на далекому азіатському сході престиж Британської імперії, що так сильно був підірваний на Чорному морі під час Кримської війни. Бріггс не захотів їхати в Китай і попросився до Індії. І ось у березні 1857 року його призначили супроводити на борту найманого транспорту «Олівія» піхотний батальйон, посланий у Бомбей на постійну службу.

— Бомбей? Чудово! — хрипів майор, розмовляючи з високим худющим і завжди сумним пастором Ленгстоном та з капітаном Бедфордом у кают-компанії за люлькою міцного зеленого тютюну. Хитавиця то вщухала, то знову посилювалась, гранчасті склянки, підскакуючи, їздили по столу. — Бомбейська армія — найкраща в Індії. Це не Бенгал, де офіцери з сорок другого року сплять з пістолетами під подушкою! Пригадайте, хто не хотів стріляти в сікхів під Мултаном і розбестив навіть бомбейські полки, що прибули нам на виручку?.. Бенгальці!.. Хто у бірманський похід відмовився їхати морем у Бірму? Знову ж вони, бенгальці. Тридцять восьмий піхотний!.. І вийшли сухі з води; тільки тринадцять чоловік повісили з усього полку… Рота за роту, полк за полк — у них одна кругова