Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

йому було не до концерту. За нього він не хвилювався, цілком покладаючись на Шаповала. Лише програму схвалив своїм підписом: «Дозволяю».

Повертаючи Шаповалу підписаний примірник програми, Шварц, спотворюючи російсько-українські слова, патетично сказав:

— Корошо, Дмітер, ві лючче знайт, что надо — музік, пісні, танцеват, звеселіт офіцер! Тепер єст большой фес-празнік: німецькі армій єст на Вольга, — наприкінці навіть вигукнув: — Хо-хо, Дмітер, ми на руські Вольга! Сталінград!

Цей вигук коменданта приголомшив Шаповала. Він розумів, що слід примусити себе виявити радість з приводу перемог німецької армії, сказати якісь красиві слова. А в голові не вкладалося: як могло статися, що німці опинилася аж на Волзі? Він знав — на тому напрямку фашисти просунулися далеченько. Але щоб до Сталінграда, про це й думати не міг. Та не вірити коменданту не було ніяких підстав.

Повідомлення Шварца болюче вразило Шаповала. Важко ступаючи, він вийшов з комендатури, грюкнув брамою і, не оглянувшись на суворий окрик вартового, пішов у глибокій задумі, обмірковуючи план завтрашніх подій. Хвалькуваті слова коменданта викликали ще більшу жадобу помсти.

Пригадалося минуле, полк, з яким пройшов тяжкими шляхами від Прикарпаття до Приазов’я. Скільки разів він ходив з бійцями у контратаки. Медаль «За відвагу» і орден Червоної Зірки — нагороди за сміливі вилазки. Де тепер дивізія? Що думають про нього в редакції газети «Смерть фашизму!»? Майже десять місяців, як доля розлучила з бойовими товаришами. Звичайно, його давно вже викреслили із списків живих. А він, бач, ще ходить по землі, діє…

Сирена «опель-адмірала», що нісся, немов на пожежу, вивела Шаповала із задуму. Озирнувся: у чорному лімузині сидів біля шофера комендант Людвіг Шварц; машина звернула праворуч, на вулицю Степову, що вела в напрямі аеропорту. Значить, подумав, комендант поїхав зустрічати високого гостя…

Останній вирішальний вечір. Шаповал, Рябошапка, Рубан, закінчивши всю підготовчу роботу, чекали, поки зберуться запрошені, поки піднесуть високому берлінському гостеві хліб-сіль і проголосять промови. А вже потім, коли закінчиться урочиста частина і гості на чолі з фельдмаршалом займуть свої місця, актори-месники скажуть своє слово.

Біля парадних дверей — Микола Григор. Він пильнує, аби не проник до залу хтось із небажаних.

Смеркає, через півгодини відкриються двері Будинку культури, перевіряти запрошення у цивільних на урочистий вечір буде поліція, а Григор залишить свій пост.

Та раптом з партеру донісся шум, гамір, брутальна лайка.

— Що б то могло бути? — насторожився Шаповал. Злегка відсунув завісу, глянув у партер і майже крикнув пошепки: — Ой-ой, хлопці, офіцери удерлися, автоматники й, здається, сапери…

— Невже зрада? — ледве чутно промовив Рябошапка.

— Скоріше за все, служба безпеки сама вирішила перевірити, — висловив свою думку Рубан.

Кожен розумів — вони потрапили у безвихідь: руйнується сміливо задуманий план, бо за кілька хвилин сапери з допомогою приладів викриють їх.

Яка невдача! Все ж було так добре розраховано. А що ж тепер?

— Е, чорт візьми! — вилаявся Шаповал і до Рубана: — Дай, Ваню, гранати. Вимикайте світло й біжіть до призначеного місця зустрічі, чекайте на мене.

Світло погасло. Офіцери заблимали ліхтариками, світять собі лід ноги, придивляючись, обережно йдуть до сцени.

Шаповал відсунув лівою рукою завісу, а правою жбурнув у партер одну за одною дві ручні гранати, сам же миттю сховався за виступ стіни.

Пролунали глухі вибухи. А услід за тим здригнулося все, заколихалися стіни, повилітали вікна й двері — від детонації передчасно спрацювала потужна міна і вся інша вибухівка.

Усе відбулося несподівано.

Після кількахвилинної тиші навколо театру почулися крики, стрілянина. З вікон і дверей, висаджених вибухом, виривався густий, їдкий дим.

До театру бігли поліцаї, мчали машини з військовими, оточували приміщення. З’явився і комендант міста Людвіг Шварц. Блідий, переляканий. Адже сюди він мав привести вельми поважного гостя — фельдмаршала. За годину ж тут мали бути урочисті збори!.. Майн гот! Що ж трапилося, хто вчинив таку диверсію?

Комендант жахнувся від самої думки, що цей вибух міг статися на годину пізніше. Він ламає голову над тим, як доповісти про це берлінському гостеві. І нічого не може придумати.

РОЗДІЛ VI
ДРУГА ПІЗНАВАЙ В ГОДИНУ ЛИХА

Висадження в повітря театру викликало у Приморську неабиякий переполох. Причина вибуху довго залишалася загадкою. Ні в комендатурі, яку очолював вишколений нацист Людвіг Шварц, ні в поліції міста, на чолі якої стояв колишній вихованець духовної семінарії Василь Курінний, не знали, хто вчинив диверсію. Стражі порядку не могли знайти жодної людини, яка б могла щось посвідчити.

Спочатку комендант схильний був думати, що вибух здійснили самі актори. Але рішуче відкинув ту думку, коли побачив убитого Рябошапку. Хто-хто, а комендант добре знав, як високо цінував шеф «Чорномора» художнього керівника. А оскільки Рябошапку вбито біля самого театру, значить, діє той самий комітет месників, який погрожував шефу «Чорномора» в своєму листі.

— Пронюхали, видно, бандити, що готується урочиста зустріч представників міста з вельми почесними гостями, і вирішили перешкодити, — заключив комендант.

— То чому ж передчасно вчинили вибух? — висловив сумнів начальник поліції Курінний.

— Бо застукали бандитів на гарячому. Щоб не залишити слідів, вони й самі себе знищили. Фанатики! Загинув, видно, й шеф ансамблю Дмитро Шаповал.

Такий висновок зробив оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц.

Багато чого не розумів і Степан Василенко. Він бігав до Залісся, щоб попередити дружину, аби не хвилювалася й не чекала на нього принаймні тижнів два, бо й сам ще не знав, де їм доведеться кинути свого якоря. Повертаючись до театру, за якихось метрів двісті від Будинку культури почув такий вибух, від якого здригнулося все довкола.