Юрій Тис-Крохмалюк - К7

Семена. Гаська простягнула до мене руку, але я встиг спіймати її за ногу і стягнув униз.

Придержуючи Гаську руками, я попхав її в кабіну, звідки вона незабаром вийшла одягнена і в магнетичних черевиках. Була люта й не обзивалася до нас ні словом.

— Ну, сміх сміхом, але таке може кожному з нас притрапитися! — поєднуюче заговорив Семен.

— Мені ніколи! — проголосив я з гордістю.

Ми повернулися до початої розмови.

— Отож, — сказав Семен, — досі ніхто не знає, як воно було б з тим часом у трохи змінених умовах. Наприклад, якби ми знайшлися далеко поза нашою Сонячною системою і летіли із скорістю світла, або більш-менш із такою скорістю.

— Такі змінені умови ми можемо випробувати! — вигукнув я.

— Можемо, але не раджу! — відповів Семен. — Бо тоді, за деякими теоріями, могло б трапитися таке: ми вирахували б, що згідно з умовами нашої планети, ми летимо, наприклад, три місяці. Але, повернувши на Землю, ми із здивуванням помітили б, що насправді наша подорож тривала триста років.

— Несамовите! — вигукнув я.

Після цієї розмови Гаська часто з-поза плечей Семена або моїх споглядала на вказівку скорости. На самоті ж у кабіні важко зітхала та схлипувала. Але після кількох так званих днів вона важко заридала.

— Що з тобою, Гасю? — кинувся до неї Семен.

Я тоді мав службу при навігаційному столі. Поки вони щось собі шепотіли, я подумав, що Гаська гарна дівчина.

«Ще ніколи дівчата не здавалися мені такі гарні! — зітхнув я. — І такі дурні!»

Тут я пригадав собі дівчину з літака. Було нудно, час минав (чи справді?), і я почав з нею самітню розмову. Зловив себе на тому, що шепочу до неї приємні і гарні слова. Але вони були без успіху! Усе це не мало ніякого глузду. Поза тим, нічого не діялося. Те саме Сонце спереду і та сама Земля позаду. Хоч, правда, змаліла вона помітно. Зате з-поза Сонця виринула Венера — якась бліда й замрячена, словом, нецікава. Росла щораз то більше і нині (якщо таке слово має тут будь-яке значення) вийшла з-поза Сонця величиною сливки. Охопила мене нудьга, і мені захотілося покинути навігаційний стіл та перейти пару кроків по кораблі. Але я сидів далі. Пригадав собі слова дядька: «Усе що робиш, роби добре і точно!»

Я був щасливий, коли подумав, яке завдання припало мені в усій цій справі! Бо подумаймо тільки, ким я був би без цієї великої справи? Хто згадав би мене по моїй смерті? Ніхто! От народився, жив і помер! І це забагато: бо як жив, то і народився. Тож вистачає: народився і помер!

По хвилині я прийшов до висновку, що й ті слова непотрібні. Бо коли вмер, то ясно, що передше народився. Отже сказали б по мені: вмер! Але це слово викінчує все, отже і воно непотрібне. Так, отже, без моєї участи в боротьбі з Москвою про мене ніхто нічого не сказав би!

Отак роздумуючи у безпроглядних просторах, я почув, що там, у кабіні, запанувала згода і веселість. Це мене зворушило.

— Що сталося? — кликнув я до них.

Семен прийшов до мене.

— Дівчина затужила за родиною. Прохала, чи не можна зв’язатися з Землею, з дядьком, з її батеньком, мамою, бабунею.

— Ну, і що?

— Спробуємо зв’язатися нашим кодом. Коли там небезпека, дядько не буде відповідати!

Гаська обняла його і мовила розмріяно до мене:

— Він такий добрий для мене!

— А ти? — кинувся я. — А ти для нього яка?

Гаська спокійно відповіла:

— Кожна приязнь має і рожі і колючки!

Я не знав, що відповісти на таку мудрість.

Ми знаходилися в повному безтяжінні. Не можна було налляти води до склянки, бо коли я перехилив збанок, вода залишилася в повітрі, творячи м’яку кулю. Щоб напитися, треба було перетиснути воду з більшого пластикового посуду в малі і пити, видушуючи її пальцями. Води ми мали доволі, як теж і свіжого повітря. Про це дбали особливі апарати, вони ловили вогкість нашого тіла, яка випаровувала в повітря, та переробляли її на питну воду. Те саме було і з видихуваним повітрям. Врешті звикли ми порушатися в магнетних черевиках і не забували їх взувати. До крісел, а «вночі» до ліжок ми прив’язувалися поясами, і це теж перейшло у звичку. Одним словом, погодилися з умовами життя в міжпланетних просторах, і було нам добре. Тільки наш життєвий простір був таки замалий. Хотілося вийти поза космічний корабель, порухатися у просторі, «подихати свіжим повітрям».

Семен сміявся:

— Тепер я шукаю дядька. А опісля може і вийдемо поза ці стіни, у повну порожнечу, на «свіже повітря», як ти сказав. Тільки хто відважиться? — Він обертав відборчий кружок радієвого космічного апарату і посилав на Землю записану на стрічці кличку.

Але відповіді не було.

Врешті, по кількох годинах заблимали лампочки, і на екрані появився невеликий образ. Дядько сидів при столі й усміхався до нас.

— Можемо говорити? — запитав Семен нашим конспіративним кодом.

Цей код ми міняли кожночасно, бо так умовилися. Відомо, що код, уживаний зачасто за тією самою системою і тим самим ключем, ворог відкриє скорше чи пізніше.

— Згідно з моїми розрахунками, ви вже в половині дороги між Землею і Венерою. Збільшіть скорість. Зайво тратити час.

— Я не хочу, боюся! — залепетіла Гаська.

Ми вибухли сміхом і розповіли дядькові причину страху в Гаськи.

— О, — жартував дядько, — хай ти, Гасю, і повернешся бабунею, аби ми мали на час К7.

Домовилися, що наступного дня дядько стрінеться з батьками Гаськи й передасть їм привіт від нас усіх. Заспокоїть їх теж, щоб не турбувалися, бо Гаська з Семеном і мною на прогулці в горах, де нема пошти, щоб післати листа, і нема радіа, щоб передати вістку. А дядько дістав від