Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

сама каторжна праця, розрахована на повне виснаження людини, знущання жорстоких наглядачів, постійна небезпека бути закатованим чи розстріляним… Єдине, що давало отаке «мандрування» по арбайтскомандах, то це можливість обережно розпитувати про тих, кого хлопці таємно шукали.

Однак пошуки були марні. Вопо й не дивно: адже в таборі була страшенна плинність, неймовірно висока смертність. Контингент в'язнів безперервно змінювався — постійними лишалися хіба що бетонні стовпи, колючий дріт, сторожові вежі та бараки. А ще голод, відчай, нелюдські страждання…

Жора вже не міг заробити бодай шмат хліба своїм співом. Зепп вибив йому десяток зубів, і тепер юнак шепелявив. Це для нього було страшною мукою. Він якось враз змарнів і постарів, скроні взялися памороззю сивини. І це — в двадцять літ! Не краще почувався й Володя. Від голоду і виснаження у нього знову почали опухати ноги, різко послабшав зір. А найстрашніше — підступна кволість у всьому тілі: адже на нього за «симуляцію» щохвилини міг накинутися з києм озвірілий капо. Разів зо три юнаків пригощав крихітними шматочками хліба знайомий ще по кар'єру француз Марсель Жіро, в якого на будові електростанції знайшовся земляк серед вільнонайманих. Так хлопці відмучилися ще один довгий тиждень.

Наступної неділі вранішній аппель пройшов як ніколи швидко. Блокфюрери поспішали на нараду, після якої мали слухати виступ по радіо свого бога — біснуватого Адольфа. Блоковий Картяр подався у центральний блок, де, як завжди, збиралася зграя найзапекліших картярів з числа табірної еліти. Його холуї — проміненти, знаючи, що Картяра звідти не витягнеш аж до наступного апелю, розбіглися хто куди: одні — «на промисел», другі — до дружків у інші блоки, а більшість — також різатись в карти.

Картярство в таборі стало епідемією. Скільки тут було всіляких шулерів, аферистів, різних «професорів» і «академіків», «ілюзіоністів» і «фокусників» з неодмінними епітетами: «супер», «екстра», «ультра», «прима», «люкс», «унікаль», «універсаль»… Цих «асів» тут було — хоч греблю гати. Найспритніші з них ставали промінентами, а вже з того кола деякі вибивалися і в табірну аристократію.

Їхній картярський азарт доходив до божевілля. Тут грали на все: на продукти, на сигарети, спиртні напої, наркотики, цінні речі, на гроші, на золото… Кримінальники спілкувалися з вільнонайманими, що працювали поруч з в'язнями на різних об'єктах, а тому процвітала контрабандна торгівля. Есесівці дивилися на це крізь пальці, оскільки кримінальники були їхніми вірними холуями, а іноді й партнерами в різних аферах. Нерідко той чи інший блоковий програвав у карти сотні буханців хліба — добовий пайок двох тисяч в'язнів. Ящики маргарину, мішки солі, тонни хліба пливли з табору на чорний ринок з допомогою есесівців, які забирали собі левову частку всіх прибутків від спекулятивних махінацій. Кримінальники свої прибутки пропивали і програвали в карти. А загалом — ні есесівці, ні їхні помічники у програшу не бували. І ті й інші жили на широку ногу, безсоромно обкрадаючи десятки тисяч голодних в'язнів і жорстоко грабуючи місцеве польське населення. Формально есесівцям не дозволялося контактувати з ув'язненими кримінальниками, а насправді ж вони тісно з ними спілкувалися і ставились як до «колег по професії». Ось чому дрібний злодій чи звичайний хуліган ставав тут запеклим бандитом. Кримінальники були потенціальними есесівськими кадрами, їхнім резервом. Не випадково Гіммлер в кінці війни мобілізував усіх кримінальних злочинців, забравши їх з таборів у війська СС…

В Явожницькому таборі, як і в усіх інших, процвітало злодійство, бандитизм, контрабандна торгівля, завзяте картярство. Один німець догрався до того, що програв… своє життя. Йому відрубали голову, а в канцелярії записали, що помер від інфаркту…

Як тільки Картяр подався в центральний блок, проміненти вирішили також розважитися.

— Виступ по радіо геніального фюрера, — сказав один з них, — це велике свято для есесів. А ми що, гірші за них? Гуляй, братва!

— Треба ж наглядати за тими доходягами, — засумнівався інший.

— Та заженемо їх у барак — нехай дотлівають. На дверях посадимо днювальних. А куди вони подінуться? Завиє сирена — враз будемо на місці…

Так і зробили. А через деякий час зникли й днювальні. В'язні, яким остогидло валятися на голих дошках нар, почали розповзатися з барака. Щоправда, переважна більшість були настільки виснажені, що лежали, ніби в летаргічному сні.

Володя з Жорою також лишилися на нарах. Як нестерпно важко лежати на вичовганих голих дошках у задушливому, смердючому бараці, втупивши очі в дошки верхнього ярусу, й думати про смерть, відчуваючи, як порожній живіт прилипає до хребта, як безпросвітна туга крає серце, ятрить змучену душу… В такі хвилини здається, що з голоду, туги та відчаю почнеш гризти дошки оцих проклятущих чотириярусних нар або завиєш вовком. Тут дотлівало життя двох тисяч нещасних в'язнів. Дихати нічим. Майже всі метаються в лихоманці, в'язням дошкуляють гнійні рани, виразки, струпи, фурункули, короста. Немиті тіла, брудне лахміття… Важко дивитися, як згасає життя тисяч людей, а ще важче усвідомлювати, що й сам поволі згасаєш у свої юні роки…

Володя наважився піти на повітря. Та перш ніж зробити це, довго роздумував, що ліпше: витратити енергію на ходьбу і трохи розворушитися чи краще полежати непорушно? Для виснажених це не просте питання. Часто бувало так, що в'язні стоять перед дверима барака, мерзнуть чи мокнуть під дощем, але ніхто не поспішає відкрити важкі двері, сподіваючись, що це зробить інший. Адже виснажена людина млява, слабка й безпорадна. Володя не раз спостерігав ті наївні хитрування, а тепер і сам став таким…

— Може, трохи пройдемось? — наважився запропонувати Жорі.

— Давай. Треба потроху ворушитись…

Спустилися з нар, довго стояли, поки перестало паморочитися в голові. Тримаючись один за одного, поволі пішли з барака. Посідали під стіною на землю обличчям до сонця й зажурено мовчали. Сонце лагідно пригрівало, ясний день золотився над землею. Десь вирувало життя, а вони в свої юні роки повільно дотлівали в фашистській неволі. Яка нещаслива й жорстока доля… Хоч криком кричи, хоч головою бийся об цю стіну — ніщо тобі не допоможе…

Заглибившись у свої невеселі думи, вони й не звернули уваги на старенького в'язня, що присів неподалік. Той довгенько обмацував їх