Микола Васильович Білкун - Роман шукає

листочками, а потім розквітнуть буйним рожевим цвітом… Ніколи Ігор за словом не ліз у кишеню, а тут паче хто клямку накинув на його язик. Слова не міг вичавити з себе і страшенно боявся, що Любочці набридне сидіти біля такого телепня і вона знайде собі цікавіше товариство. Та Любочка нічого, сиділа. Сиділа рівненько, як школярка за партою, склавши руки на колінах, і уважно дивилася на екран. А Ігор дивився на Любочку. Коли світло в залі погасло, він взагалі вмостився боком до екрана і не зводив очей з Любоччиного обличчя.

Іншим разом кращого та оперативнішого коментатора годі було й шукати, бо Ігор встигав сказати за хвилину більше, ніж троє його товаришів за весь сеанс. Але нині репортаж про екранні події явно не вдавався, бо основний коментатор час од часу тільки мимрив щось не до ладу, Гоша-масажист знав, хто сидить біля Ігоря, і розумів його етап. До того ж останнім часом Гоша й сам сидів, наче у сливах. Здавалося, його тепер мало хвилювало, що там робиться на невидимому для нього екрані.

Ігор тихенько взяв Любоччину руку в свою і відчув, як нерішуче опираються її пальці. Пальці ніби вагались, чи залишатись їм «у гостях», чи повертатись «додому». «В гостях» було непогано, але незвично, соромно, і, повагавшись, пальці делікатно вивернулися з Ігоревої руки. Але Любочка не розсердилась на Ігоря, не образилась, навпаки, вибачливо нахилила голову, глянула якось знизу на Ігоря, і він навіть у напівтемряві залу розгледів її милу посмішку. Хлопцеві серце забилось лунко, а в роті стало сухо й гаряче.

І раптом в залі затупали, засвистіли, закричали: «Звук! Рамку!» Ігор здригнувся від несподіванки. Чого вони казяться? Чого вони горлають? Чого їм не вистачає? Для чого їм те кіно? Невже не краще сидіти отак у напівтемряві, не помічати того, що робиться на екрані, а відчувати, як пахне Любоччине волосся, мріяти про те, що пальці її заспокояться в твоїй долоні, а кучерик її лоскотатиме тобі щоку.

Цього разу в Маші-кіномеханіка сталася якась серйозна аварія, бо слідом за звуком зникло зображення, і в залі спалахнуло світло. Маша залишііла свою будку і вийшла. в зал.

— Кіна не буде, — сказала вона.

Вилицювате, смагляве обличчя її здавалося сумним і втомленим. Вона була схожа на татарку, Маша-кіномеханік, хоч народилась десь під Коростенем у селянській сім’ї і любила, щоб називали її не Манією, а Марусею. І досі в українських селах народжуються діти, схожі на татарчат, хоч як давно пройшли по цих місцях ординці…

— Чого це не буде? — вирячився на Машу однорукий сержант Петро Байрак.

— Бо трансформатор згорів. Тепер поки новий дістанемо…

— А ти протеза постав замість трансформатора, — вигукнув Юнкерс. — Госпіталь протезний — і все тут мусить бути на протезах… Такого протеза, як у Маші, я ще ні в кого не бачив, — казав він, звертаючись до залу. — Одна грудь у неї справжня, а друга — протез ватяний.

В залі гигикнули. Навіть жінки. Хтось із санітарок чи офіціанток аж зойкнув. Маша-кіномеханік тремтячими пальцями крутила гудзика на своїй вигорілій лижній куртці, плечі її здригалися — вона чи то важко дихала, чи то збиралася заплакати.

Любочка біля Ігоря ніби зробилася меншою, щоки її залив рум’янець, голова опустилася донизу, а пальці нервово засмикали якусь невидиму нитку на спідниці. Ігор відчув, що і його щоки заливає червона фарба. Йому було нестерпно соромно за те, що відбувалося зараз, і за ті випадки, коли він сам притакував Юнкерсові або гигикав разом з іншими його підлабузниками.

— Що, Машо, неправду я кажу? — звернувся Юнкерс до кіномеханіка. — Хіба не показувала ти мені, що там під протезом? Ще й шрам просила поцілувати…

І тут відбулося щось незрозуміле. Обличчя Юнкерсове обсипала біла крейда, очі запорошило. Він одпльовувався, кашляв, лаявся. Це Гоша-масажист із своєї скриньки з тальком набрав повну жменю й безпомилково, на голос, жбурнув її прямо в обличчя Голобородькові.

— Ось він зараз вріже Гошу стільцем по кумполу, — аж засовався від нетерпіння Петро Байрак.

Та Юнкерс точним, як удар шпаги, рухом своєї милиці, яку він завжди тримав, як мисливську рушницю, під пахвою, черкнув Гошу-масажиста по обличчю, зірвав з нього чорні окуляри — і відкрилися глибокі червоні провали Гошиних очей.

— Дивіться, — засміявся Юнкерс. — А я вже гадав, що в нього там очі прорізалися, бо в кіно ходить, Машиного протеза вивчає та ще й прицільно кидатися своїм тальком смердючим навчився.

— Ти… ти… — кинувся до нього з кулаками Мартин Вайл, але Юнкерс знову вправним і точним рухом милиці зачепив Мартина по нозі, і той звалився на лаву.

Клим Бутько підхопив Юнкерса під руку, одтяг убік, умовляючи: «Та кинь ти це, до чого воно тобі, ходімо краще по сто грамів візьмемо…»

Гоші-масажисту подали його окуляри, і він надів їх поспіхом так, ніби розумів, яке жахливе враження на всіх справляють його червоні провалля на місці очей. Маша, затуливши обличчя руками, вибігла із залу.

Після сеансу всі, як правило, виходили у вестибюль посмоктати цибуха та потеревенити. Тут завжди, напівсидячи на підвіконні, царював Юнкерс. Це було його постійне місце, нікому й на думку не спадало займати його. Звідси Юнкерс керував «нальотами» на залізничні каси, тут він приймав звіти й розподіляв гроші, давав вказівки, тут… Та що там казати! Це був його трон, його штаб, його кабінет, його канцелярія…

І зараз Юнкерс сів на своє звичне місце, завів розповідь про аеродромного їздового. Той їздовий буцімто видавав себе перед дівчатами за льотчика, хвалився своїми подвигами. А вони, справді льотчики, одного разу тихенько підкралися й підслухали його розповідь. Їздовий, хоч і аеродромний, звичайно, не літав, а їздив кіньми, батіжком помахував, траву косив — ото і вся його робота. Однак термінів авіаційних нахапався. Чують льотчики, їздовий каже: «Як зайшла моя машина у штопор — ну, думаю, амба! З штопора не вийти — розіб’юся, кришка! Я за одну ручку — не берьоть, я за другу — не берьоть, тисну на педалі — не берьоть, я за елерон — не берьоть…» А тут Юнкерс із засідки: