Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

Більшу частину награбованого Кавендіш виділив на будівництво чудового корабля, який назвав «Дезіре» («Прагнення»). Його борти виблискували мідними кутими прикрасами, верхівки щогл сяяли золотою бляхою, а вітрила були пошиті з китайського шовку.

На цьому судні Кавендіш вирушив у новий піратський похід, який, проте, закінчився невдачею. Іспанці добре пильнували свої скарби, і Кавендішеві не допомогли ніякі хитрощі, навіть молитва, складена ще моряками Дрейка: «О господи! Зроби нас багатими. Ми повинні оволодіти золотом перед тим, як побачимо Англію…»

Пригнічений поразкою, оточений незадоволеними членами екіпажу, Кавендіш помер у морі по дорозі до Англії. В історії мореплавства він став другим після Дрейка англійцем, що здійснив кругосвітню подорож.

БУКАНЬЄРИ І ФЛІБУСТЬЄРИ

Серед піратів, що діяли в морях Центральної Америки, були представники всіх національностей. За винятком хіба що іспанців. Вони не дуже жалували це ремесло. Але й серед них траплялися шукачі легкого хліба. Ненависть до королівської Іспанії, її колоніальної політики єднала кілька поколінь карибських розбишак. Але й між ними простежувалися певні відмінності.

Зі смертю Дрейка закінчилася епоха піратів шляхетського походження, таємно підтримуваних урядом. Прийшли нові часи. Тепер найширшого розголосу набувають дії піратів з простого люду, які не визнають над собою жодної влади і джерело своєї сили вбачають тільки у власній згуртованості, влучності пострілів, хитрості й досвідченості ватажків.

Наприкінці XVI століття королі Англії і Франції дещо охололи до справ на далеких континентах. Міжнародна обстановка в Європі ускладнилася, точилися релігійні війни, відбувалися безконечні воєнні сутички. Зміна політичних обставин вела до того, що давні вороги раптом ставали спільниками.

Пірати не завжди виявляли обізнаність з перебігом високої політики. І часто дорого за це платили. Так, Уолтер Рейлі, якому відрубали голову за наказом короля Якова І, вважався заслуженим мореплавцем, який своїми географічними відкриттями в Північній Америці підготував континент до англійської колонізації. Він виявився у числі найхоробріших захисників Англії під час іспанського нашестя 1588 року. Але в 1595-му він пограбував острів Трінідад, і на вимогу іспанського посла його, незважаючи на колишні заслуги, покарали на горло.

На початку XVII століття в Центральній Америці виникла нова сила — голландці, які з купецькою системністю підривали морську могутність Іспанії. 1625 року голландські пірати атакували Пуерто-Ріко і Ямайку. Трьома роками пізніше Піт Хей, який пройшов шлях від юнги до ватажка розбійників, а пізніше став адміралом і народним героєм своєї країни, в затоці Матанзас на Кубі атакував іспанську Срібну Флотилію, що возила до Європи скарби іспанських колоній, і награбував дорогоцінностей на 12 мільйонів флоринів.

Але голландці, як раніше англійці й французи, на Антільських островах лише гостювали. Вони нападали на іспанців, продавали контрабандний товар і поверталися до Європи. І тільки пізніше облаштували собі постійну базу в Гаяні.

Першими, хто почав міняти політичну карту Антіл, видираючи з іспанських рук спочатку маленькі, а щодалі все більші шматки земель, були не регулярні флоти й армії європейських держав, а стихійно зорганізовані, готові на все групи контрабандистів, мисливців і піратів, які здебільшого були підданими королів Англії і Франції.

Особливо багато прибуло їх на Антіли в середині XVII століття в зв'язку зі зміною політичної ситуації в Західній Європі. Після тривалих релігійних воєн настав мир. Без занять залишилися натовпи найманих солдатів, усяких авантюристів. З другого боку, представники пануючих віросповідань безжалісно переслідували у своїх країнах «єретиків». Від загрози тортур і спалення на вогнищі з Франції втікали гугеноти, із Англії — католики… Багато з них рушили на Захід, на пошуки легендарного Ельдорадо, де могли б вірувати у свого Бога і не боятися королівської влади. Не бракувало серед них і звичайних злочинців, бідних дворян, шукачів щастя й пригод.

Першим був заселений невеликий острів Сан-Крістобаль, захоплений ще 1625 року за наказом кардинала Рішельє для влаштування французької морської бази. Невдовзі цей острів став першою колонією Франції. Її губернатором призначили магістра Мальтійського ордену Філіппа де Лонвільєра. Так само англійці зайняли острів Невіс.

Іспанці розкошували тільки на двох найбільших островах: Кубі і Гаїті. І вони рішуче перешкоджали англо-французькому заселенню Антіл, навіть послали проти колоністів сильну експедицію. Французам і англійцям не вистачало сил для відкритого бою. Вони залишили Сан-Крістобаль і Невіс та переселилися на острів Черепах (Тортуга), біля північного узбережжя Гаїті.

Під час постійних воєн з іспанцями, які вперто прагнули «очистити» острови, сформувалося унікальне суспільство. Утворили його мисливці на диких буйволів на острові Еспаньйола (пізніше Сан-Домінго). Їх називали буканьерами. Пізніше до них приєдналися мисливці, що «спеціалізувалися» на кабанах і ведмедях. Назва поширилася і на них.

Мисливий подовгу жили в лісах, не навідуючись додому по кілька місяців. Свою здобич вони продавали на острові Тортуга. Місцеві колоністи купували у буканьєрів шкури, копчене і солоне м'ясо тварин, натомість продавали їм порох, свинець. Звичайно, мисливці по-своєму розважалися на острові, пропиваючи гроші, що «не вкладалися» у їхній кошторис.

Варто зазначити, що буканьєри і флібустьєри це не одне й те ж. Вони діяли спочатку нарізно. Тільки потім, під тиском зовнішніх обставин, їхня спілка стала нероздільною.

Буканьєри Антільських островів являли собою досить своєрідну спільноту людей. Свою назву вони одержали від місць, де були їхні невеличкі поля і житло. Тут вони солили і коптили м'ясо, сушили шкури тощо. Ці місця називалися буканами. За іншою версією, назва «буканьєр» походить від індіанського слова «букан», що означало спосіб приготування м'яса, а саме копчення в диму вогнища. Втім, обидві версії швидше доповнюють одна одну, ніж заперечують. Житла буканьєрів являли собою курені, вкриті зверху, але без стін. Вони захищали від дощу й сонця, але продувалися з усіх боків. Це «життя на природі» пізніше сприяло виникненню міфу про можливість гармонійного розвитку людини.

Буканьєрів і флібустьєрів знали в Європі як людей напівдиких, розбійників, аморфну суміш різних народів. Втім, їхні напади і грабунки, спочатку не такі вже й поширені, тільки підтверджували право сильного в тих місцях. Але пізніше вони привернули до себе увагу, коли правильною системою