Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Повагом Юра проходить до парку. Там гімназистки грають в горілки, фанти, попсований телефон. Ні, женщини достойні тільки презирства. Юра погордливо обминає гуртки і групки дівчаток, що тихо і чинно розсілися по ослонах на розчищених алеях парку. Господи! Які ідіотки! Сидять собі і плетуть якісь панчохи! Коло них класна дама — монотонно, як у церкві, розповідає щось нецікаве і нудне. Втім, найнудніша вона сама. І не говорить вона зовсім, а просто жує панчоху. Юра тихенько стороною обминає її. Враз дама дожовує, ковтає і премило вишкірює золоті зуби до Юри. «Ах, який милий хлопчик!» — починає вона. Але до кінця вона так і не договорює — очі їй вистрибують на лоб, і рот її широко роззявляється. Юра ж зовсім не сподівався на її звертання і в ту саму секунду, коли вона обернулася до нього, висолопив їй з-за спини язика… Дама застигає, гімназистки пристойно пирхають собі в кулачки, Юра мерщій ховає язика, зривається і біжить щодуху. Вуха його пломеніють з сорому і образи. Немовби то не він, а йому висолопили щойно язика.

В хащах ясминових кущів — то ж, безперечно, незаймані тропічні ліси — Юра нарешті спиняється. Кущі в одному місці зовсім сплелися верховіттям, утворивши просторий купол. Там. лежить купа сухої трави. То Юрин вігвам. Юра сідає на поліно біля входу до вігвама і з-поміж віт дістає захований там чисто виструганий патичок. Це — немовби люлька. Юра звертається до молодого і стрункого берестка поруч.

— Мій блідолиций брате! — каже він. — Закуримо з тобою люльку миру…

— Щиро дякую найславнішому поміж ватажків в Долині Озер за гостинність! — чемно відказує бересток.

— Нехай блідолиций брат займе місце біля багаття мого племені в колі моїх синів.

— О! — відказує бересток, схиляючись. — Нехай сонце щедро світить на вігвам Великого Бистроногого!

Розмова не в'яжеться. Юра смокче патичок і немовби пускає дим колечками вгору. Вітер тихо шелестить у верховіттях високих тополь, що виструнчилися вздовж вуличного муру. Листя ледь пожовкле. Осінь.

І враз Юра схоплюється. В руці в нього смертоносна шаблюка. В другій — ласо. За поясом — томагавк. Він плигає на спину незасідланому мустангу і мчить. О, як він мчить! Невиїжджений могутній кінь хоче скинути його з своєї благородної спини. Але хіба ж Юру скинеш? Хіба не найкращий в Долині Озер їздець — ватажок Бистра Нога? Вихор свистить у вухах, і кров колотиться у виски. З розгону Юра врізається в зарослі кропиви. Кропива по плечі, вона інколи дістає до лиця, вона жалить і пече. Але Юра розмахує шаблею, і кропива стелиться перед ним, як скошена трава. За хвилину лезо шаблі стає зелене від ворожої крові. Юра проходить крізь зарослі, лишаючи по собі широку витоптану полосу, шабля його зломилася, лице попечене кропивою, руки подряпані в кров, штанці і панчохи пошматовані. Але, задиханий і знесилений, Юра спиняється тільки під самим муром. Мур високий і безконечний в обидві сторони. Далі йти вже нікуди. Це самісінький закуток парку. Там, за муром, — Юра знає — ріг вулиці, схил, величезний млин, загата, річка Рось. Широкий і прекрасний невідомий світ, на який несила вирватися з-за цих височенних мурів…

Відсапуючи, Юра бреде до свого улюбленого дерева. Це величезна стара груша. Вона схилилася, от-от упаде, і верховіття її нависає через мур над вулицею. Юра притискається животом, охоплює товстезне дерево ногами і руками і тихенько повзе вгору по стовбуру. Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше. За хвилину він на самісінькому вершку. Вище вже не можна: гілочки під ногами тріскають і обламуються. Юра вмощується в рогатині, немов у кріслі: і заплющує очі. Вітер ніжно хилитає його сюди і туди. Нікого — ти один.

Юра розгортає груди, вбирає повно повітря і починає на повний голос декламувати. Втім, декламує він не вірші. Віршів Юра знає багато. Він знає напам'ять майже всі ті вірші, які вчила в гімназії його сестра — а вона зараз уже в шостому класі — руською, французькою чи німецькою мовами. «Что ты спишь, мужичок?»[61], «Метр карбо сюр єн арбр перше…»[62] [63], «Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…»[64] [65] та багато інших. Їх Юра не любить декламувати — слова йому нічого не говорять. Метр карбо! Вер рейтет! Чорт його знає, що воно таке. Але це й не важливо. Важливо, щоб сходились кінчики та щоб усередині все було немов однаково. Точніше, з'ясувати Юра не може. Йому ще не відомо, що це зветься рима і ритм. Рими і ритму з Юри цілком досить. І він горлає щосили свої власні вірші:

Точно й акуратно Юра проскандовує ямби, хореї та анапести, які він впіймав з почутих віршів. Він викрикує їх, як ораторії, виспівує, мов пісні, інтонує, немов діалоги. Тут і вокал, і музика, і драматизація. Невичерпна насолода звуками і ритмами. Творчість! Мистецтво! А коли ти володієш якимось мистецтвом, життя тобі особливо прекрасне. Бо ти його особливо бачиш, розумієш або відчуваєш.

А тут ще чудовий, яскравий сонячний день. З висоти старої груші видно довкола величезні горизонти прекрасного світу. Сині води річки Рось: грона білих мазанок на Заріччі: фурмани вантажать лантухи біля млина, песик