В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

— Та що ти кажеш! А якщо я відмовлюся? — Руся посміхнулася і кокетливо провела пальчиком по своїх грудях.

Від її посмішки Шафа похитнувся, як від удару в щелепу. Зачаровано простеживши за пальчиком, він ікнув і витиснув:

— Тобі допоможуть дійти, люба моя! Колян, ану маякни хлопцям!

«Хлопці», кількістю не менше дюжини, вешталися під найближчою різнобарвною парасолькою. За сигналом ватажка вони вишикувалися в щось схоже на великий китайський мур, вельми вдало затуливши потенційні жертви від сонця та очей свідків.

— Ну що, коза, йдемо, чи як? — просипів Шафа, не відриваючи погляду від пальчика Русі, — який у своїй подорожі по тілу саме підібрався до стегна.

— Чи я-як, — промуркотала Руся.

Її рука перемістилася до горла і торкнулася кулона у вигляді русалки з різного кольору очима — одним зеленим, другим блакитним…

Кілька секунд хлопчаки навколо Юрка й Русі насолоджувалися сліпучою усмішкою дівчини та похмурими фізіономіями товаришів по банді. Потім розлетілися, як кеглі в боулінгу після влучного удару кулі. Кулею, точніше, двома кулями, виявилися вельми симпатичні хлоп’ята, з обличчями і комплекцією вогнетривких сейфів.

— Познайомся, Юрку, це Міха і Ста-асик, — ніжно проспівала Руся. — Мої друзі.

«Сейфи» по черзі потисли (трохи не відірвавши) руку Юрка, та й відчалили собі, так само мовчки, як з’явилися.

— Тобі не здається, що тут дуже людно? — запитала Руся, роздивляючись невдалих залицяльників, що перебували в комі. — Може, знайдемо більш… е-е, затишну місцинку?

Юрко, притиснувши до грудей джинси, нервово кивнув. Міркувати все одно не вдавалося. Якби Руся запропонувала йому зараз піти повіситися на брудершафт, він так само погодився б.

Затишна місцинка знайшлася доволі далеко від пляжу. Стара верба опустила свої довгі коси в воду, створивши непроникний для погляду намет. Берег усередині зеленого намету вистилав білий, найчистіший пісок. Дивно, що такий відокремлений притулок залишався не запаскудженим любителями інтиму.

Руся підійшла до Юрка, поклала йому на плечі руки. Очі дівчини були зовсім близько… Близенько… Не вірячи своєму нахабству, Юрко потягнувся до її губ. З легким стогоном вона відповіла на поцілунок. Дівочі руки попливли по шкірі, від них йшов сухий жар, проникав у самісіньке серце хлопця і колов голочками в паху. Руся пригорнулася сильніше, на що Юркове тіло миттєво відгукнулось відповідним чином. Це явно сподобалося Русі, і руки дівочі, спритні як дві змії, зірвали з Юрка плавки.

— Гм, — дозволила вона собі зауважити.

Ніжні пальчики пробігли по недвозначній ознаці його бажання, і в голові Юрка неначе вибухнула бомба. Прийнявши вигук дівчини за ознаку схвалення, він накинувся на Русю, ніби тільки-но вийшов з багаторічного монастирського полону. Розкішна партнерка солодко стогнала, коли він, наче зголоднілий вепр, зубами здирав непотрібні смужки тканини…

Що було далі, Юрко так ніколи й не пригадав. Він пам’ятав, що БУЛО, а ось подробиці, на зразок: як, скільки, що саме, — випали з пам’яті геть-чисто. Залишилося тільки відчуття чогось нестерпно-приємного, кошмарно-солодкого, нестямно-млосного…

Коли хлопець отямився, то зрозумів, що лежить на рушнику та витріщається в зелене склепіння. У голові тихенько дзенькало, в тілі була неймовірна легкість, немов його накачали повітрям. Вилиці звело від дурнуватої посмішки. Поряд сиділа Руся і розчісувала своє дивовижне волосся.

— Ну що, герою, — промуркотала вона, і нахилилася над ним, провівши волоссям від підборіддя до кінчиків пальців на ногах.

Коли її дихання обпалило низ живота, Юрко здригнувся. «Тільки не це!» — промайнула млява думка. Сил абсолютно не було. Навіть говорити.

— Я бачу, ти трохи втомився, — розчаровано протягла Руся.

На цей відвертий випад проти його чоловічої честі Юрко все одно не відповів. Ні, в інший час він би встав дибки й довів, що він іще — о-го-го! Але тільки не зараз… Ця зачарована красуня витягла з нього всі сили.

— На, випий, — Руся простягла йому пляшку пива.

Юрко підвівся на одному лікті, тремтячою долонею обхопив пляшку і випив залпом. Пиво потекло по підборідді. Рука з пляшкою безвільно впала на пісок. На нього ж звалився і господар.

— Ну що, любий? Я так розумію, на сьогодні все? Дуже шкода… В мене на тебе були грандіозні плани, — Руся скептично посміхнулася. — Мабуть, не судилося.

Вона встала, висмикнула з-під Юрка рушник і задрапірувала своє фантастичне тіло.

— Ти хто? — прохрипів Юрко.

— У якому сенсі? — звела брови Руся.

— Ти не жінка. Ти — робот! Що ти зі мною робила? Звідкіля в тебе стільки сил?!

— А, ось ти про що! — дзвінко розсміялася Руся і опустилася поряд з Юрком.

Її пустотлива долонька знайшла забавку на його тілі. Але іграшка не відреагувала на дотик.

— Знаєш, а ти маєш рацію. Я не жінка… Я — русалка.

— Хто-о? — Юрко рвучко встав і зморщився. Руся не встигла його відпустити.

— Що, погано чути? — удавано здивувалася вона. — Русалка я. Знаєш, з хвостом, у воді живуть. Казки читав?

— А де… хвіст? — очманіло запитав Юрко, втупившись у її ніжки. Довжелезні, справжнісінькі… Дві.

— Ех, Юрію. Темна ти людина! Який хвіст?

— Ну, ти ж сама казала! — Юрко перелякався. Дівчинка ж бо — того, з вивертом!

Візьме й залюбить до смерті… Або в жертву його принесе. А що? Поруч нікого. Тільки два її приятеля. І залишаться від Юрка одні плавки на піску. Хоча ні — плавки вони теж зариють, це ж доказ! Або утоплять його разом з плавками. Пішов Юрко купатися — і втопився…

Руся розсміялася, немовби прочитала думки коханця:

— Хвоста нема. Пластична операція.

— Що??!

— А то! Були б гроші! А луску зручно депілятором знімати. Жодних проблем.

— Ти жартуєш?

— Аж ніяк, — хижо посміхнулась Руся.

Сонце вже опустилося за обрій і в сутінках, що наступали, Юркові здалося, що її волосся починає світитися. Мертвотним зеленкувато-білим світлом, як море