Джованні Боккаччо - Про славних жінок

що вигодами заради користі народу? Тож ідіть і з гордістю позбавте батьківщину вибуху великої війни ціною своєї невеликої незручності».

Слухаючи такі дорікання цариці, її союзники зрозуміли, що досягнули своєї мети; тут вони й повідомили їй, чого справді хотів цар. Довідавшись правду, цариця зрозуміла, що своєю ж промовою погодилася на шлюб, тож глибоко засмутилася, однак не змогла противитися хитрощам своїх старійшин. Не зраджуючи своїй обітниці, швидко знайшла вихід: видавалося їй, що з непорочністю узгоджувалося б, якби встановити термін, коли має іти до мужа.

Так і постановили. Тож Дідона ще задовго до появи троянця Енея, якого вона ніколи не бачила, вирішила краще обрати смерть, аніж порушити обіцянку чесноти. У найвищій частині країни наказала побудувати величезне вогнище: всі думали, що вона оплакуватиме душу померлого Ацерба. Дідона, одягнувши чорний одяг, відслуживши необхідні обряди, принісши різні жертви, вийшла на вогнище: величезний натовп громадян уважно слідкував, що ж цариця робитиме далі. А вона, відправивши всі церемонії, витягнула кинджал, якого мала під одягом, приставила його до своїх найчистіших грудей і, закликавши до Ацерба, вигукнула: «На вашу вимогу, найкращі громадяни, я йду до свого чоловіка». Заледве скінчивши ці короткі слова, на превеликий жаль усіх присутніх, миттєво наштовхнулася на кинджал. Даремно намагалися допомогти їй: вона проколола життєво важливі органи, пролила найневиннішу кров і відійшла у смерть.

Яка незаплямована краса невинності! Який вічний шанований приклад незламного вдівства, Дідоно! Я хотів би, щоб на тебе звертали погляд жінки, які стали вдовами, і насамперед, щоб твою мужність мали перед очима християни: щоб споглядали всім своїм мисленням тебе, що пролила найневиннішу кров; і найперш стосується це тих, для яких не складає труднощів не те щоб другий, а навіть третій чи ще більше разів міняти чоловіків. Цікаво мені, що сказали б вони, позначені знаком Христа, бачачи нехрещену іноземну жінку поганської віри, що взагалі не пізнала Христа, яка здобуває минущу хвалу і з неймовірною стійкістю духа, з великою мужністю у грудях приймаючи смерть не чужою, а своєю власною рукою, щоб не входити в друге подружжя? Загинула, не дозволивши збезчестити своєї святої обітниці.

Наші жінки так швидко все собі пробачають, тож думаю, що сказала б якась: «Так слід було зробити, адже я зовсім самотня, моїх батьків і братів забрала смерть, женихи напирають зі своїми лестощами, ніяк не можу протистояти: я не залізна – з плоті».

Це смішно. На чию допомогу мала розраховувати Дідона, якщо її єдиний брат був ворогом для вигнанки? Чи ж і в Дідони не було багато женихів? Чи ж Дідона була кам’яною чи дерев’яною більше, ніж наші сучасні жінки? Звичайно, що ні. Саме тому вона й використала силу свого розуму: не маючи фізичної сили уникнути спокуси, уникнула її тим шляхом, яким могла – смертю.

Але ми, які називаємо себе такими покинутими, чи Христос не є для нас захистком? Адже сам Відкупитель завжди є з тими, хто уповає на нього. Чи вважаєш, що той, хто вирвав чоловіків з вогненної печі,[83] хто звільнив Сузанну від неправдивого звинувачення,[84] не зможе, якщо ти забажаєш, оборонити тебе від ручищ нещастя? Опусти свої очі до землі; закрий вуха; як скеля, відбивай хвилі, що напирають; непорушно стій, нехай вітри віють – спасешся.

Якась інша жінка вийде і скаже: «Мої землі простягалися далеко вшир і вдовж, я мала чудовий будинок, царські одежі та незмірні багатства. Я хотіла бути матір’ю, щоб такі статки не перепали комусь чужому». Яке божевільне прагнення! Чи ж бездітна Дідона не мала царства? Чи ж воно не було багате? Авжеж, було. Чому ж вона відмовилася бути матір’ю? Тому, що дуже слушно вважала, що немудро руйнувати себе, щоб розбудувати іншого.

«Я заплямувала свою непорочність тому, щоб народити власника для полів, для чудового будинку та царського краму». Але дуже часто виростають розтратники з таких нащадків. Маючи величезні багатства, їх слід витрачати, а не розтрачати, а бідняків у Христі є багато: якщо роздати їм, вічний палац побудуєш собі. Якщо роздати їм, твоя чеснота засяє іншим світлом. До того ж, немає кращих спадкоємців, аніж твої друзі: адже ти маєш те, що вони намагалися отримати. А дітей матимеш не таких, яких бажаєш сам, а яких дасть тобі природа.

Прийде й третя і стверджуватиме, що вона одружується знову, бо так наказали батьки, змусили родичі та намовили сусіди, так наче ми не розуміємо, що лише єдиним запереченням звела б нанівець усі намовляння, якби її нестримна пожадливість не переконала її. Дідона вибрала смерть, а не безчесне життя; а щоб жити чесно, не могла відмовити у заміжжі.

Прийде й наступна, вважаючи, що наймудріша з усіх, переконуватиме: «Молода ще я була. Як знаєте, молодість запальна. Не змогла втриматися. Говорить учитель народів, щокраще женитися, ніж розпалятися,[85] тож я вчинила за його порадою». О, як гарно сказано! Так наче я пропоную невинність лише старим або Дідона не була молодою, коли твердо вирішила зберігати чистоту. Не для того давав святі поради апостол Павло, щоб ними ганебно раз по раз послуговуватися для захисту всіляких негідних вчинків. Вичерпавши сили, поволі відновлюємо їх поживою: невже не можемо зменшити вплив надмірних сил, утримуючись? Жінка поганської віри, переслідуючи марну славу, могла керувати своїм запалом і встановлювати правила для себе, а християнка, що наслідує вічну славу, не може наказати собі! Та невже! Вважаємо, що можемо перехитрити Бога такими словами, але цим заводимо самих себе в минущу славу і, навіть не згадуючи про вічне, поринаємо в безодню постійної ганьби.

Тож нехай червоніють жінки, споглядаючи бездиханне тіло Дідони: роздумуючи про причини її смерті, нехай схилять свої голови, усвідомлюючи, що жінка, яка слідувала за дияволом, перевершила чеснотністю християнок. І нехай не гадають, що слізними оплакуваннями і чорними одежами віддадуть померлій все належне: любов слід плекати до самого кінця, якщо вони прагнуть виконати обов’язки вдівства. І нехай не прагнуть іншого шлюбу: часто багато хто так чинить, однак радше через нетерпіння, аніж задля виконання святих обов’язків, і вдовольняється ним під вигаданим іменем подружжя, позбавляючись бруду безсоромності. Але чому після випрошування обіймів і стосунків з різними чоловіками боїшся заходити до розпусників за прикладом Валерії Мессаліни?[86]

Однак про це – в іншому місці, адже мушу визнати, що значно перевищив обсяг задуманої праці. Але хто