Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

знову сідає в автобус і їде на Вольфратсгаузенське шосе: там, по дорозі до полігона, він бачив підходящі місця. Ось, наприклад. Він проходить назад від зупинки, звертає праворуч і спускається до річки. Нікого нема. Кругом кущі. Тут він виймає трубку, розкриває її. Потім щільно забиває мокрим піском усі проміжки між її дрібними деталями, які він сам придумував, монтував, впаював… Закриває і кидає далеко в Ізар. Невеличкий сплеск, і ідея Гросса йде на дно.

Руки в Мюленберга тремтять. Це ж злочин. Це схоже на вбивство. Що ж робити! Ціною одного злочину знищується другий. Іншого виходу нема.

Задихаючись, він знову піднімається на шосе і, добравшись до зупинки, важко ввалюється в автобус. Тепер він майже спокійний.

Так, Гросс, очевидно, відмовився. І навряд чи зможуть примусити його погодитися. А це означає, що Гроссу кінець: він стає ворогом держави. Що робити?..

Однак треба перевірити, чи все це так.

Фрау Ліз зустрічає Мюленберга з широко відкритими очима, бліда, розгублена.

— Щось трапилося, фрау Ліз?

Вона нічого не може сказати від хвилювання, але жести її говорять: «Сталося щось жахливе! Заходьте, заходьте, пане Мюленберг». Нарешті, мова повертається до неї: вони приходили сюди, троє, наказали відімкнути лабораторію, щось шукали, питали, де пан Мюленберг.

У лабораторії скрізь сліди обшуку. Мюленберг кидається до вогнетривкого ящика. Він розламаний, і папки Гросса нема.

Чорт забирай, удар за ударом! Тепер нема нічого: нема Гросса, нема його записів, нема машини. Все в їхніх руках!

Черга за ним, Мюленбергом. Він тепер теж ворог. Це цілком зрозуміло. Порятунку нема. Дивно, що його не взяли, коли він повертався в лабораторію. Мабуть, якась випадковість…

Можна було б скористатися нею і спробувати вислизнути за кордон. Так роблять герої пригодницьких романів: вони купують аероплан з пілотом, переодягаються, гримуються і летять. Гримаса, трохи нагадуючи гірку усмішку, настовбурчує вуса інженера. Так, у житті це виходить трохи інакше. Його заощаджень ледве вистачило б на купівлю нового костюма або на те, щоб прожити дуже скромно протягом місяця. Лишається чекати.

Дзвінок унизу примушує його здригнутися. Фрау Ліз входить і мовчки завмирає на порозі лабораторії в запитальній позі.

— Вигляніть з вікна, — тихо говорить Мюленберг. Хазяйка підходить до вікна.

— Це Ганс!

Ганс… Мюленберг відчув себе так, немов він — стомлений замерзлий подорожній, що добрався, нарешті, до свого затишного теплого житла. Ганс… Як добре! Він сповнений довір’я, навіть ніжності до цього юнака. Тепер можна буде хоч обговорити становище. Ганс — єдиний учасник усієї цієї історії, який може не постраждати. Адже він тільки електротехнік.

Мюленберг розповідає все швидко, намагаючись нічого не пропустити, не втратити жодної хвилини. В будь-яку мить по нього можуть прийти.

Ганс приголомшений подіями. Протягом десяти хвилин він переживає щось схоже на те, що Мюленберг пережив за день.

— Виходить, — схвильовано говорить він, — «машина смерті» буде створена?

— Важко сказати, Ганс. Я вже кілька разів переглядав записи Гросса, придивляючись, чи не можна відновити по них конструкцію іонізатора. Думаю, що це під силу тільки дуже винахідливому і високоосвіченому інженерові. Але, мабуть, і такі люди працюють в лабораторіях військового відомства.

Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?

— Дивно, що нас досі не чіпають, — міркує Мюленберг. — Але так чи інакше, з нас постараються витиснути все, що можна. Я поводитимусь відповідно до обставин, тут важко щось передбачити. Мабуть, мені доведеться наслідувати приклад Гросса і відмовитися… з тими самими наслідками. Вас, звичайно, залучать до роботи. Становище буде складне, Ганс, але ви, певно, залишитесь на волі. Це вигідно. У вас, я ж знаю, є друзі. Вирішуйте самі. Вони можуть допомогти, але майте на увазі, що й зрадники теж можуть бути. В усякому разі, пам’ятайте основне: наш обов’язок зробити все можливе, щоб вирвати назад ідею Гросса і… знищити її. Інакше, Ганс, величезне нещастя загрожує світові.

Кілька секунд вони зосереджено дивляться один на одного…

* * *

Увечері, як і передбачав Мюленберг, його викликали в управління.

Якийсь незнайомий чоловік зустрів Мюленберга в коридорі третього поверху.

— Пан Мюленберг? — спитав він.

— Так, — важко дихаючи, відповів інженер.

— Будь ласка, я проведу вас.

Вейнтрауб був сухий і холодний. Відчувалося, що він вважає «обробку» Мюленберга справою елементарно простою.

— Сідайте; пане Мюленберг, — запросив він. — Ви, мабуть, догадуєтеся про мету нашого побачення?

— Думаю, що ви вважаєте за необхідне повідомити мене про долю мого друга, доктора Гросса, а також пояснити, що означає цей дикий напад на лабораторію.

Вейнтрауб поблажливо усміхнувся, опустивши очі. Він не чекав наступу.

— Я сам хотів би почути від вас, чим пояснюється поведінка доктора Гросса. Він відмовився підписати договір. Він показав себе впертим ворогом нації…

— І?.. Я запитую про його долю.

— Вороги нації у нас не гуляють на волі, пане Мюленберг, ви це повинні знати.

— Так. А чому він відмовився підписати договір?

— Мабуть, тому ж, чому ви вирішили зняти найважливішу частину іонізатора.

— Яку ви й думали знайти в лабораторії, коли там не було господарів? — підхопив Мюленберг, щоб не втрачати позиції в розмові.

Гримаса роздратування пройшла по обличчю Вейнтрауба.

— Давайте припинимо цю безглузду гру, пане Мюленберг. Будемо говорити відверто. Ви зараз не в такому доброму становищі, щоб варто було нападати на нас.

— Не сумніваюсь, — вставив Мюленберг.

— Так от. І становище це ще погіршиться, якщо ви й далі стоятимете на позиції Гросса. З