Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

передчасно розкладених мерців або як речі, такі знищені та струхлілі, що й найуміліший реставратор не потрапив би їх воскресити і зробити з них бодай щось.

За сіткою міститься копальня, де глибокі сни добувають речовини, які цементують голову так міцно, що збудити людину зі сну може тільки її власна воля, та й то як ця воля гатитиме, навіть погідного ранку, сокирою з усього маху, не кажи що той молодий Зиґфрід. Ще далі гніздяться лихі привиддя, про які лікарі вигадують нісенітниці, ніби вони мучать нас гірше від нічниць, тим часом як вони, навпаки, дають нашій думці визволитися з полону уваги; це кошмари зі своїми фантастичними альбомами, де наші померлі батьки гинуть у дорожніх пригодах, хоча надія на те, що вони невдовзі вичухаються, ще не похована. А тим часом ми тримаємо їх у пастці на щурів, де вони, менші за білих мишок, обкидані великими червоними прищами, з трепіткою у волоссі, вражають нас цицеронівським красномовством. Обік цих альбомів є обертовий диск пробудження; один оберт — і ми на якусь мить, собі на прикрість, повертаємося до зруйнованого ще півсторіччя тому будинку, чий образ — у міру як сон даленіє — заступають і затуляють інші доми, аж поки ми опинимось в останньому, шо забовваніє, допіро зупиниться диск, і зіллється з тим, який ми побачимо, розплющивши очі.

Іноді я нічого не чув, подоланий надто міцним сном; у такий сон провалюєшся, наче в яму, і зітхаєш блаженно, коли вигар-буєшся з неї невдовзі, обважнілий, обжертий, обгодований усім, що нам — уподіб німфам, годувальницям Геркулеса — підносили ручі вегетативні сили, які діють з подвійною енергією, поки ми спимо.

Такий сон називається олив’яним; навіть по пробудженні з нього людину не полишає вражіння, ніби вона й сама перекинулася олив’яним бовванцем. Вона ніхто. Але яким дивом, шукаючи своїх думок, своєї особистости подібно до того, як шукають загубленої речі, ми віднаходимо, зрештою, тоді своє «я» швидше, ніж будь-яке інше? Чому коли оживає наш розум, у нас втілюється наша попередня особистість? Не знати, від чого залежить цей вибір, і чому на мільйон людських істот, якими ми могли б бути, жереб падає саме на ту, якою ми були вчора. Що нас веде до віднайдення себе, якщо сталася стеменнісінька перерва (хай то був міцний сон чи відрубні, мов і не наші, марення)? Настала справжнісінька смерть, як тоді, коли серце зупиняється і нас повертають до життя, розмірено сіпаючи за язика. Певна річ, кожен покій, хоча б ми бачили його лишень раз, будить спогади, а за них чіпляються інші, давніші. Або деякі з них — ті, що доходять до нашої тями — дрімали в нас? Змертвихвстання в мить, коли ми пробуджуємося, — по тому добровільному ’божевіллі, яким є сон, — мусить, власне, скидатися на те, що діється з нами, коли ми пробуємо згадати ім’я, вірш чи забуту мелодію. І, може, воскресіння душі по смерті це не що інше, як явище пам’яти.

Коли я прокидався остаточно, приваблений сонячним небом, але утримуваний у ліжкові свіжістю останніх поранків, осяйних і холодних, вісників зими, я дивився на дерева, де листя було позначене лише двома-трьома плямами золота або червені, ніби завішене в повітрі на невидимому пітканні. Я підносив голову і випинав шию, не вилазячи з-під ковдри; наче лялечка під час перетворення на метелика, я був подвійною істотою, чиї різні частини вимагали окремішнього середовища; моїм очам вистачало самих барв, без тепла, зате груди потребували лише тепла, а не барв. Я вставав лише допіро, як вогонь палав, дивився на образок прозорого та тихого золотисто-бузкового поранку і штучно додавав йому відсутню частку тепла, розворушуючи кочергою коминок, пломінкий і димучий, як гарна люлька, і, так само як люлька, спроможний справляти мені втіху — заразом грубу, бо полягала вона у втісі щиро тілесній, і делікатну, бо за нею малювалося щось ясне-яснісіньке. Мій туалет був оббитий шпалерами з розкиданими по гарячо-червоному тлі чорними та білими квіточками, і до цих шпалер мені нібито звикнутися було доволі важко. Але вони видавалися лише новими, заходячи зі мною в контакт, а не в конфлікт; завдяки їм моє вставання зробилося веселим і співучим, вони живосилом посадили мене ніби в келих маку, аби я дивився на світ, зовсім інакший, ніж той, що я бачив у Парижі, з-за якогось веселого паравану, яким був для мене той новий дім, розвернутий ув інший бік, ніж у моїх батьків, і овіюваний одвічним свіжим повітрям.

Бували дні, коли мені кортіло побачити бабусю або я побоювався, що вона занедужала, або згадував про справу, якої не завершив у Парижі; іноді я побивався, що й тут уже встиг ускочити в халепу. Ці клопоти збавляли мені сну, я не міг перебороти журбу — вона як стій охоплювала все моє буття. Тоді я посилав когось із готелю до касарень із цидулкою до Робера; я просив його, якщо це фізично можливо, — я відав, що це дуже важко, — чи не буде він такий ласкавий заскочити на хвилинку до мене. За годину він прибував; ледве зачувши дзвінок, я відчував, як усі мої жалі розвіювались мов дим. Я знав, що вони дужчі за мене, а він дужчий за них, і моя увага відривалася від них і линула до того, хто мав їх розбити. Робер з ранку був на свіжому повітрі і, заходячи в хату, вносив його з собою, він наповнював мій покій атмосферою, зовсім інакшою, як кімната, і я одразу її ловив і відповідно поводився.

— Не гнівайтеся, що турбую, але мені не дає спокою одна річ, як ви, напевне, здогадуєтесь.

— Та ні, я просто подумав, що вам захотілося мене побачити, і дуже втішився. Ви добре вчинили, що покликали мене. Ну? Щось не так? Чим я можу прислужитися?

Він вислуховував мої пояснення, давав вичерпну відповідь, але не встигав ще й рота розтулити, як я починав дивитися на світ його очима; проти його важливих клопотів, через які в нього така стурбована, така бадьора, така задоволена міна, прикрощі, які завдавали мені такої тривалої муки, здавалися дрібними не лише йому, а й мені; я почувався тим, хто кілька днів не годен був розплющити очей і нарешті викликав лікаря,