Гліб Миколайович Голубєв - Вогонь-охоронець

часи. Палко прагнути допомогти людям — і наштовхнутися на повне, цілковите нерозуміння.

Ось яке міркування підтверджувало мої думки. На перший погляд воно може здатися парадоксальним, але, якщо вдуматися, — дуже важливе: саме те, що Син Неба залишив так мало помітних слідів свого перебування на Землі, й переконувало мене в можливості висадки з космічного корабля. Адже що твердили автори різних гіпотез про космічних прихідців, які я завжди повністю відкидав і висміював? Що ці небесні гості, відвідавши нашу планету, одним махом створювали нові цивілізації, були навіть мало не засновниками всього роду людського. З точки зору серйозної науки це, звичайно, дурниця.

Але ось так — без особливого галасу, без якихось помітних змін у давно налагодженому побуті місцевих народів, які мали свою стародавню культуру, — так, мабуть, цілком міг здійснитися епізодичний візит на Землю гостей з інших світів. І не багатьох гостей, а лише одного, — в тім-то й річ!

Мені спали на думку останні рядки лермонтовської чудової «Тамані». Пригадайте, як розмірковував Печорін над своєю пригодою серед «чесних контрабандистів»: «Неначе камінь, кинутий в тихе джерело, я розтривожив їхній спокій, і, немов камінь, мало сам не пішов на дно!» Так і з Сином Неба: кола швидко розійшлися, й вода знову стала спокійна та гладенька. Як тепер в її глибині відшукати його сліди?

Я думав про це по дорозі в Крим, а діставшись до бази, всупереч усім своїм давнім звичкам не пішов на розкопки, а спершу завітав до міліції,

— Добре, що ви приїхали, — сказав мені слідчий, виймаючи з шафи досить тоненьку папку. — Вже кілька повісток вам надсилали. Маєте протокол підписати, ви ж перші знайшли цей скелет і повідомили про нього. А через це я ніяк справу закрити не можу.

— Ну, а щось з'ясувати вдалося? Лейтенант меланхолійно знизав плечима.

— Після того, як очистили від вапняку остеологічний матеріал, вияснилось, що людина загинула не менше десяти років тому. Можливо, ще під час Вітчизняної війни, тоді багато хто переховувався в печерах. Давно це було, зараз важко дізнатись.

— Ви його там і залишили?

— Кого?

— Та скелет.

— Ні. Скелет просто розсипався в руках. Довелося скріплювати кістки особливою речовиною. Після дослідження експертом остеологічний матеріал поховали як належить.

Отже, від дивовижного скелета з потворним черепом тепер нічого не залишилось, крім цих фотознімків…

На душі зробилось тривожно й гірко.

Я побіжно переглянув протокол: «18 вересня цього року в РВ міліції прийшов гр. Скорчинський О. М., який назвався начальником археологічної експедиції Інституту археології Академії наук, і зробив таку заяву:

Напередодні, тобто 17 вересня цього року, оглядаючи з науковою метою одну з печер на березі моря на південний захід, недалеко від селища, ним був знайдений скелет невідомої людини. Тут же виявлено металевий стержень, що нагадував ручку саморобного ножа, обмотаного дротом…»

— До речі, а де цей дріт? — запитав я.

— У мене, серед речових доказів.

— Мене просили надіслати його в Москву для аналізу в один науковий інститут.

— Криміналістичний?

— Так, вони займаються й криміналістикою, — туманно відповів я.

— Від них повинен бути запит.

— Ну, не будемо такими формалістами. Вони запит потім пришлють, я ж не знав, що так треба.

— Взагалі-то не дозволяється, — нерішуче сказав лейтенант.

— А що ви з ним збираєтесь робити, коли закриєте справу?

Він знизав плечима.

— Та ліквідуємо всі речові докази, які надалі непотрібні будуть.

— Викинете, просто кажучи?

— Не зберігати ж вічно, у нас складу немає.

— От і віддайте мені, а я вам розписку дам.

Лейтенант порився в шафі, дістав велику картонну коробку, а з неї — дріт на металевому стержні й, загорнувши в папірець, передав мені. Я написав розписку, підмахнув протокол і попрямував на пошту, щоб відразу ж надіслати дріт Мишкові в Москву.

Тепер лишалось одне: терпляче чекати. Та хіба це можливо, коли йдеться про такі таємниці!..

Я не стримався й вирішив обстежити місце, де, за туманними натяками в рукописі жерця, міг приземлитися космічний корабель. Розшуки ніяких наслідків не дали та й не залишили надії на майбутнє. Тут, на березі моря, траплялися часті зсуви, й, звичайно, він дуже змінився за двадцять століть. Досі ще збереглися сліди різких зміщень шарів землі, які сталися під час останнього землетрусу 1929 року, а одне із селищ поблизу так і називається Оползневе. А скільки разів тут здригалась земля й змішувались верхні нашарування грунту за минулі двадцять століть?

Ні, шукати треба тільки навколо храму. Й дуже точно спершу накреслити план дальших розкопок, а для цього ще не раз уважно проштудіювати рукопис жерця, щоб вибрати правильний шлях і не копати наосліп.

Ще й ще раз я уважно вчитувався в кожне речення, намагаючись не пропустити жодної дрібниці, яка могла б стати важливою. Зважаючи на значення храму, на імена ремісників, що згадувалися в рукописі, місто було, як видно, більше, ніж ми досі припускали, й займало, мабуть, велику площу. Щоб перевірити це, я намітив закласти кілька розвідувальних розкопок на східній околиці сучасного селища, де ми раніше не копали: можливо, тут, на незабудованих поки що ділянках, вдасться знайти залишки міських мурів чи якихось стародавніх споруд. Варто краще перекопати всі руїни храму й місця довкола. По-перше, я сподівався знайти ще невідомі інші тайники: навряд чи хитрий жрець обмежився одним. По-друге, дуже цікавило відшукати темницю при храмі, до якої жрець ув'язнив свого переможеного супротивника, загадкового чужинця. А що, коли там збереглись написи на стінах, які звичайно роблять в'язні, намагаючись збавити час?

Перечитуючи вже вкотре рукопис і довго роздумуючи над ним, я майже вивчив його напам'ять. І ніби зжився, я навіть сказав би, зріднився з людьми, які жили тут, ось на цьому кам'яному березі, двадцять століть тому, вирощували виноград, чавили сік, робили з нього вино, влаштовували бенкети, торгувались на базарній площі, вірили всяким спритним пройдисвітам, шанували оракулів, сперечалися за владу.