Олексій Миколайович Толстой - Гіперболоїд інженера Гаріна

шнур» до товщини в’язальної спиці і легко розрізував ним дюймову дошку. Саме тоді я збагнув, що все завдання — відшукати компактні і надзвичайно потужні джерела променевої енергії. За три роки праці, що коштували життя двом моїм помічникам, було створено оцю вугільну пірамідку. Енергія пірамідок настільки вже велика, що, вміщені в апарат, — як ви бачите, — і запалені (горять близько п’яти хвилин), вони дають «променевий шнур», здатний за кілька секунд розрізати залізничний міст… Ви уявляєте, які відкриваються можливості? У природі не існує нічого, що б могло опиратися силі «променевого шнура». Споруди, фортеці, дредноути, повітряні кораблі, скелі, гори, кора землі — все пропалить, зруйнує, розріже мій промінь…

Гарін раптово обірвав розповідь і підвів голову, прислухаючись. За вікном шурхотів і рипів гравій, затихаючи, працювали мотори. Він стрибнув до вікна і прослизнув за портьєру. Зоя дивилася, як за запиленим малиновим оксамитом нерухомо стояв Гарін, потім він здригнувся. Вислизнув з-за портьєри.

— Три машини і вісім чоловік, — сказав він пошепки, — це по нас. Здається — автомобіль Роллінга. У готелі тільки ми та воротарка. (Він спритно вийняв із нічного столика револьвер і засунув у кишеню піджака). Мене то вже точно не випустять живим… — Він раптом весело почухав збоку носа. — Ну, Зоє, вирішуйте: так чи ні? Іншої такої хвилини не вибереш.

— Ви збожеволіли, — Зоїне обличчя спалахнуло, помолодшало, — рятуйтеся!..

Гарін тільки сіпнув борідкою.

— Вісім чоловік, дурниці, дурниці! — Він трохи підняв апарат і повернув його дулом до дверей.

Луснув себе по кишені. Обличчя його нараз змарніло.

— Сірники, — прошепотів він, — нема сірників…

Можливо, він сказав це навмисне, щоб випробувати Зою. Можливо, і справді в кишені не було сірників, — від них залежало життя. Він дивився на Зою, як тварина, чекаючи смерті. Вона, ніби у сні, взяла з крісла сумочку, вийняла коробку воскових сірників. Подала поволі, з трудом. Беручи, він відчув пальцями її крижану вузьку руку. Внизу крученими сходами, обережно поскрипуючи, хтось піднімався.

41

Кілька чоловік зупинилися за дверима. Було чути їхнє дихання. Гарін голосно спитав по-французькому:

— Хто там?

— Телеграма, — відказав грубий голос, — одчиніть!..

Зоя мовчки схопила Гаріна за плечі, захитала головою.

Він одвів її в куток кімнати, силоміць посадив на килим. Зразу ж повернувся до апарата й крикнув:

— Підсуньте телеграму під двері.

— Коли кажуть — відчиніть, треба відчиняти, — заревів той самий голос.

Інший, обережний, спитав:

— Жінка у вас?

— Так, у мене.

— Видайте її, вас залишимо у спокої.

— Попереджаю, — люто проказав Гарін, — якщо ви не заберетеся геть, за хвилину жоден з вас не лишиться живий…

— О-ля-ля!.. О-хо-хо!.. Ги-ги!.. — завили, заіржали голоси, і на двері навалилися, закрутилася фарфорова ручка, з одвірків посипалася штукатурка.

Зоя не зводила очей з Гарінового обличчя. Він був блідий, рухи швидкі і впевнені. Сівши навпочіпки, він прикручував до апарата мікрометричний гвинт. Вийняв кілька сірників і поклав на стіл поряд з коробкою. Взяв револьвер і випростався очікуючи. Двері затріщали. Раптом од удару посипалися шибки, гойднулася портьєра. Гарін одразу вистрелив у вікно. Присів, чиркнув сірником, всунув його в апарат і закрив сферичну кришку.

Минула всього секунда тиші після його пострілу. Й одразу почалась атака одночасно на двері і на вікно. У двері заходилися бити чимось важким, від фільонок полетіли тріски. Портьєра на вікні загорнулась і впала разом з карнизом.

— Гастон! — крикнула Зоя.

Через залізну решітку вікна ліз Качиний Ніс, тримаючи в роті ніж-наваху. Двері були ще цілі. Гарін, білий як папір, прикручував мікрометричний гвинт, у лівій руці його танцював револьвер. В апараті шугало, гуло полум’я. Кружальце світла стало сліпучою цяткою. У розбиті фільонки дверей лізли вусаті пики… Гарін схопив обома руками апарат і дулом спрямував його на Качиного Носа…

Зоя побачила: Гастон роззявив рота чи то щоб крикнути, чи то щоб ковтнути повітря… Димова смуга пройшла поперек його грудей, руки піднялися і впали. Він перекинувся на килим. Голова його разом з плечима, наче кусень хліба, відпала од нижньої частини тулуба.

Гарін повернув апарат до дверей. Дорогою «променевий шнур» розрізав провід, лампочка під стелею згасла. Сліпучий, тонкий, прямий, як голка, промінь із дула апарата чиркнув поверх дверей, — посипалися шматки дерева. Ковзнув нижче. Пролунав короткий крик, ніби роздушили кота. У темряві хтось шарахнувся. М’яко впало тіло. Промінь танцював на висоті двох футів од підлоги. Почувся дух горілого м’яса. І раптом усе стихло, тільки в апараті гуділо полум’я.

Гарін покашляв, сказав хрипкуватим голосом, що погано корився йому:

— Покінчено з усіма.

За розбитим вікном вітерець налетів на невидимі липи, вони зашелестіли по-пічному — сонно. З темряви, знизу, де непорушно стояли машини, гукнули по-російському:

— Петре Петровичу, ви живі? — Гарін визирнув у вікно. — Обережніше, це я, Шельга. Пригадуєте нашу угоду? У мене автомобіль Роллінга. Треба тікати. Рятуйте апарат. Я жду…

42

Увечері, як завжди в неділю, професор Рейхер грав у шахи в себе, на четвертому поверсі, на відкритому невеликому балконі. За партнера був Генріх Вольф, його улюблений учень. Вони курили, втупившись у шахову дошку. Вечірня заграва давно згасла в кінці довгої вулиці. Чорне повітря було задушливе. Не ворушився плющ, який обвив виступи веранди. Внизу, під зорями, лежала безлюдна асфальтована площа.

Покректуючи, посапуючи, професор обмірковував хід. Підняв дебелу руку з жовтуватими нігтями, але не доторкнувся до фігури. Вийняв з рота недопалок сигари.

— Так. Треба подумати.

— Будь ласка, — відповів Генріх.

Його гарне обличчя з широким чолом, різко випнутим підборіддям, коротким прямим носом виражало спокій могутньої машини. У професора було більше темпераменту (старе покоління), — сталевого кольору борода розтріпалася, на зморшкуватому чолі лежали червоні плями.

Висока лампа під широким барвистим абажуром освітлювала