Василь Павлович Бережний - Істина поруч

— Поспішайте. — Петро взяв і по-земному міцно потиснув Рожевому руку. — Бажаю успіху, друже!

Коли вони зникли за кущами, Петро спокійно оглянувся навколо. Так, чи йти до літака, чи… податися по слідах тієї загадкової істоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але він вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає… А втім, усе це — дурниці, треба йти й шукати!

І Яворович пішов у той бік, де зникла невідома істота і куди потрухикали Голомозі із своїми списами.

Яворович довго ішов по слідах, протоптаних Голомозими в податливому ґрунті. Сліди петляли поміж кущами, в деяких місцях завертали назад і, перетнувшись, ішли вбік. Чим далі, тим усе менше біліло бутонів Головатих, замість жовтих кущів з явилась низькоросла рослинність, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантація, бо, як помітив Петро, ґрунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, підчахнув сизу гілку, з якої закапав прозорий сік, але їсти передумав, може, зашкодить?

Сліди привели Петра до… Голомозих. Вони безладно попадали, прим’явши деревця, і так лежали, наче до чогось дослухаючись.

Яворович, обережно ступаючи, обійшов їх і почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся — чи не йдуть слідом? Голомозі лежали непорушно, зовсім непорушно. Петро вернувся, підійшов до них — мертві, всі до одного. І списи валяються поруч…

Постояв у нерішучості. Може, піти назад? А то натрапиш на засідку…

Вирішив іти вперед. Очевидно, це діють вороги Великого Розпорядника, — це по-перше; а по-друге, — не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.

Відшукавши слід («Ішов один, той, що забрав мазера!»), Яворович покрокував по схилу. Внизу темніли гаї, і щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, він без вагання пішов поміж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Він ішов зовсім беззбройний, не мав навіть мисливського ножа, та проте не відчував страху, серце билося ритмічно, і в усьому тілі вібрувала сила.

Там і сям у лісі почали попадатися занадто товсті дерева, наче роздуті знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, і потім не побачив отворів. Що це — природні дупла, чи венерійці таки вирощують свої житла? Але жодної живої душі не видно, навіть гам. де ці житла стоять порівняно густо.

— Агей! — гукнув на всю силу своїх легень, і тільки луна відповіла йому: — Е-е-й…

Усміхнувся: природні ж венерійці взагалі, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть «почути» думку…

Мабуть, воно так і сталося, бо невдовзі навстріч Петрові вийшов зеленотілий юнак, мовчки взяв його за руку і повів по одній із стежок у хащі Яворович у думці запитував його: «Куди ми йдемо?» Але відповіді, здається, не було чи, може, він її не вловлював.

Так і йшли мовчки, вірніше, не йшли, а продиралися крізь гущавину, і весь час юнак не випускав Петрової руки.

Велетенське приміщення відкрилося якось одразу, несподівано Яворович ступнув крок — і опинився всередині. У сутінках гущавини він не помітив широкого входу, можливо, через те, що більше дивився під ноги, боячись спіткнутись. Тепер, підвівши голову, побачив… світло! Висока світла колона, вужча знизу і ширша вгорі, підпирає перламутрове склепіння Петро одразу догадався: ввімкнули його ліхтар! Але яке щастя, що вони не зацікавились другим вмикачем… Тісним безмовним натовпом стоять венерійці, серед дорослих багато й дітей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучі сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне світло просто ріже їм очі, чи радість або горе витискують сльози?

Юнак пробирається попереду і, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, і знову змикається за ним. Так вони підійшли до середини храму, де на якомусь круглому підвищенні стояв ліхтар. Сліпуче коло на перламутровій стелі було тепер над Петровою головою. Побіля світляної колони, що здіймалася з лінзи ліхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать сріблясті колючки. «А їй личить цей вінок, — мимоволі подумав Яворович. — Гарна». Та це були не ті слова. Вона стояла поряд із сизуватим світлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петрові чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертіті, дружини фараона Ехнатона, — лебедина шия і мигдалеві очі.

Юнка ступила крок до Петра і так само, як і Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, і почала «розмовляти» думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тільки він не встигає помітити, як вони вимовляються.

«О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!..»

«Я мало не розбився…» — подумав Петро.

«…Ти приніс не лише звістку про Золоте Світило, а й саме світло, про яке ми досі знали тільки з переказів і легенд. Ось воно — чудо із чудес, прекрасне світло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далі за всяку рослину, воно обіймає всесвіт…»

Вона ходила навколо ліхтаря, і щось величне було в її поставі, в її розмірених неквапливих кроках.

«…Світло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючі осколки? Це щоб освітити найтемніші місця простору. І настане час, коли світло освітить усю нашу планету, і велика Правда постане в усьому своєму блиску. І ми не будемо насилувати закони матері Природи, а житимемо і розвиватимемось у злагоді з ними».

Проповідниця трохи помовчала, дивлячись в заплакані лиця, а потім проголосила:

«Нехай кожний підійде і помиє руки свої у світлі і омиє світлом своє лице».

З цими словами вона простягла руки до світляного стовпа,