В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

погляду Лисиця відчув, що господиня ніби надіта на сталевий стрижень. Потужний. Непохитний. Стрижень, щоправда, жіночого роду. Помітивши на собі пильний погляд, жінка, звичайно ж, усе правильно зрозуміла: цей теж не відрізняється від решти. Оцінка зовнішніх показників. Чоловіків у цьому не переробити. Та, напевно, й не треба.

— Можу запропонувати каву, — байдуже сказала екс-банкірша, але неприродність цієї байдужості прочитувалася «на раз».

— Щиро дякую, — відповів «журналіст». — Кави не п’ю. Віддаю перевагу зеленому чаю.

— Зеленого немає. Є білий, китайський.

— Що ж нехай буде білий, — пішов на запропонований компроміс.

— А можна без усіляких там етикетів-церемоній? — поцікавилася Надія, випускаючи королівську пихатість на волю. — Поп'ємо чайку прямо в кухні?

— Чудова ідея.

Перекочували до просторої світлої кухні з дорогими дерев’яними меблями, вмонтованою технікою і стильною барною стійкою. Антураж схиляв до думки, що перебуваєш на виставці останніх досягнень народного господарства. Капіталістичного, звичайно.

Посадила гостя за стіл, а сама заходилася біля посуду.

— Хотів поговорити про вашого чоловіка, — розпочав «працювати» Лисиця.

— А що мені про нього говорити? — поцікавилася жінка, виділивши слово «мені» й на трохи припинивши шаманити. — У моєму житті про Борисика все уже сказано. Я давно для нього прочитана книга, а він для мене — колишній читач.

— Ви працюєте завбібліотекою? — ляпнув професор, явно ризикуючи одержати гарбуза, а потім — і повернути голоблі.

— Скоріше завархівом, — сумно вимовила Надія.

Цього разу пощастило. Гумор оцінили. Бесіду продовжили.

— Я ж не перша його дружина, — розпочала жінка, коли в симпатичному пузатому слонику, привезеному з далекої заморської землі, почав заварюватися чай. — Ми одружилися в мої студентські роки. Обоє закінчили Інститут народного господарства. Економічний факультет. Тільки Борис — на дванадцять років раніше. Одного разу він зайшов до Володимира Михайловича, нашого викладача загальної економтеорії. Якісь справи привели. Той саме закінчив лекцію. І ми галасливою юрбою висипалися з аудитори. Аж тут він, мій майбутній Борисик. Я тоді зовсім дівчиськом була. Дурна. Все вийшло якось справді з першого погляду. І те, що він одружений, мене зовсім не збентежило. Знати б тоді, що доля відплатить купюрою з таким же номіналом…

Наповнивши чашки, Довгань сіла візаві.

— Починали ми важко, — закивала. — Без підтримки батьків. Усе самотужки. Борисик тоді ще в рядових ходив. Я теж — молодий фахівець… Працювали багато. Терпіли. Вірили, що всього досягнемо завзятістю й працею. Ну й от — досягли. Та тільки тепер кожен окремо.

Богдан бачив, що спогади м’якою теплою ковдрою закутували господиню. З них поволі випростовувалося щире кохання до чоловіка, що тривало й нині. Нехай навіть і колишнього. Нехай навіть і зрадника. Нехай навіть уже й чужого. Та все одно — її чоловіка.

— А ви були на похороні Ольги? — різко змінив курс.

— Ні, звичайно, — спокійно відповіла Надія. — Навіщо це мені? Бачити, як Борисик ридає над цим молодим тілом? Великого задоволення така картина не принесла б… Знаєте, цих розлучниць я так і називаю — «молоде тіло». Саме на нього й ведуться наші підстаркуваті чоловіки. Усе молодяться, усе норовлять вчепитися за підніжку поїзда, що приречено тане за горизонтом… Вибачте, щось на лірику потягло… До косметологічних клінік бігають, салонів краси. Хочуть зупинити час… Сумно все це. Безнадійні плювки проти вітру.

— Ви не дуже добре ставилися до нової дружини колишнього чоловіка? — Запитання кишіло відвертою провокаційністю.

— А як би ви поставилися до того, хто зруйнував вашу родину?

— Я не одружений і ніколи не був…

— Тоді вам, напевно, не… Хоча… Мені приховувати нічого… Я її просто ненавиділа. За руїни… задимлені руїни мого щастя. За мокрі від нічного плачу подушки. За комплекс покинутої дружини. За нервові зриви дитини… І Дмитрик теж ненавидів. Спочатку погрожував навіть убити. Але потім, слава Богу, відпустило. І його, й мене. До речі, відразу ж крапки над «і»: у Дмитрика сталеве алібі. Він увесь цей час перебував за кордоном, у Лондоні. Тобто — за тридев’ять земель від гореницького лісу. І приїде не скоро.

— А у вас? — пустив у бій важку артилерію.

— І в мене теж, — відповіла Надія, демонструючи абсолютний спокій і задоволення собою. — Я тоді до Мілана літала. За шматтям новомодним. Можу все документально підтвердити. Так що ми з синуликом — поза підозрою.

— А ваш чоловік? — Лисиця навмисно так називав Довганя. Частина стратегії.

— Мій колишній чоловік? — наголосила жінка, ніби проводячи чітку й усвідомлювану межу. — А це вже ви в нього й запитайте. Я за нього — не відповідач. Він тепер — інша родина. Інша планета. Наші орбіти майже не перетинаються… Навіть — інший всесвіт.

Надія все більше вималювалася як сильна й незламна особистість. Та після останніх слів очі жінки засріблилися сльозою. Уперше за час розмови.

«Багаті теж плачуть, — подумав. — У них, виявляється, теж є проблеми. Навіть ціла купа. І серце… А ми, прості смертні, наївно думаємо, що життя на олімпі — суцільний київський торт… Усе ж таки — ні».

— Розумієте, — зміненим голосом продовжила господиня й часто заморгала, щоб розігнати підвищену