Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Українські історики, певно, розуміють, що хани Золотої Орди на прохання якогось боярина Дмитра Дедька посилати військо не будуть. Для них ця особа могла бути тільки звичайним узурпатором влади. Тому ті ж самі історики змушені були залучити до цього ще й князя Данила Острозького. А чому це раптом князь Данило Острозький пішов допомагати узурпатору влади у Львові, якомусь Дедьку? Звідкіля, взагалі, він взявся? Мовчать шановні історики. Московські боси не пояснили, як відповідати на такі запитання. Та головне навіть не це. Допомога від Золотої Орди могла прибути до Львова тільки за 6–8 місяців. А то вже 1341 рік. Опріч того, хан Узбек за часів свого правління, взагалі, підтримував Польщу, а не Велике руське князівство, тож ніякої допомоги Львову не надавав.

Маємо суцільні історичні винятки із правил. Немов звернулися до російської історії.

Тому ще раз нагадуємо: дізнавшись про грабіж Львова, нащадки Данила Галицького — Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові.

Зазначимо: викравши королівські регалії в 1340 році зі Львова, польська держава досі не повернула їх Україні.

Це надзвичайно принципове питання. То було перше завдання католицької церкви — позбавити Русь (Україну) наданих державних символів. За державні символи — клейноди (інсигнії) — в середні віки точилися війни, їхня втрата прирівнювалася до втрати влади.

Виконавши перше завдання, позбавивши Русь (українців) та їх князів державних символів, польський король Казимир III та Папський престол почали готуватися до подальшого загарбання нашої землі. Готувалися планомірно, без поспіху.

«Очевидно, що край (Галичина. — В.Б.) не був залежний від Польщі, бо 1341 р. Папа звільняє Казимира III від дотримання складеної присяги, що відкриває дорогу до поновлення військових дій. Пізніше король домовляється з татарами… Казимир III обіцяв їм платити… в обмін на… (татарську. — В.Б.) згоду його панування в Галичині» [52, с. 19].

І, врешті, послухаємо останнє:

«Казимир III… (1333–1370). Після примирення 1340 року король не мав наміру відмовлятись від своїх … претензій на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю Польщею половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Казимир III чекав слушного часу. І він його дочекався у 1349 році, коли Великий Галицько-Волинський князь Дмитро разом із своїм сином Данилом на чолі війська перебували у воєнному поході, скоріше — десь на сході держави.

Завдавши несподіваного, підступного удару, польський король Казимир III загарбав більшу частину Галичини та Волині: Холм, Белз, Берестя, Львів, Галич, Володимир тощо. Не забуваймо — ще з часів Данила Галицького велику частину населення новозбудованих міст, як у Польщі, так і в Русі, становили запрошені майстрові люди — німці. Будучи в ті роки католицького віросповідування, вони, звичайно, підтримали заклики новоприбулих пастирів, що прийшли із королем, і тут же переметнулися на бік загарбників. Таким чином, воєнна міць католицького короля Казимира III подвоїлася — потроїлася, маючи економічну підтримку Папи Климента VI та воєнну — угорського короля Людовіка.

Розпочалася довга, виснажлива війна руського(українського) князя Дмитра Галицького проти польсько-угорської окупації.

Звичайно, з 1349 року Дмитро Галицький переніс свою столицю до Луцька, а сина Данила посадив в Острозі.

«До самої смерті 4.08.1383 р. (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви Св. Катерини на переписаному ним Псалтирі в річницю смерті великого князя… Дмитра,.. яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі)… Дмитро… не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340–1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк…» [52, с. 48].

Нас переконують, що тим князем Дмитром був литвин Любарт Гедимінович. Та в російській історичній науці немає жодного факту, коли б князя йменували хрещеним іменем. Згадаймо так званих Олександра Невського, Дмитра Донського, Івана III, Василя III тощо. А в достовірних історичних джерелах абсолютно скрізь іде мова про руського князя Дмитра і жодним словом не згадується литовський князь Любарт Гедимінович.

Слід задуматися!

Якщо заглянемо до Літопису Руського за редакцією українського професора Леоніда Махновця, видання 1989 року, то раптом в кінці таблиці «Родовід руських князів за Літописом Руським», ні сіло ні впало, побачимо такий запис: «Данило — родоначальник князів Острозьких і Заславських». Що цікаво, ім’я князя Данила в таблиці подано серед представників роду Великого князя Данила Галицького, але не прив’язане до жодної відомої особи з цього роду.

Із чого ми маємо право зробити кілька висновків.

Наведемо з них тільки два.

Перший. «Данило — родоначальник князів Острозьких і Заславських» у 1340–1366 роках належав до давнього князівського роду. Тому що в ті роки (перша половина XIV століття) ні руські князі, ні польські королі, ні Великі литовські князі не мали права надавати своїм підлеглим титул князя. Князем можна було тільки народитися. Отож, князь Данило міг народитися тільки у князівській сім’ї і його батько, дід та прадід теж належали до руських (українських) князів.