Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

взяли Полоцьк в щільне кільце – миша непомітно з нього не прошмигне.

Там, де річка Полота впадає в Західну Двіну, утворюючи круте коліно або ще ріг, і виник Полоцьк. З трьох боків його захищали стрімкі прибережні кручі, з четвертого – річка. Саме ж городище на тім розі, що його утворила Полота, поспішаючи до Двіни, було обнесене земляним валом, на якому спорудили дерев’яний частокіл. Дерево того частоколу з часом добре попідгнивало і вже ледве трималося. В’їзна брама на вигляд була міцна, ще й окована залізом, але теж не являла собою якоїсь неприступної перешкоди. Хіба що на перший погляд.

Воїнство Володимира та Добрині, яке взяло в кільце городище, засипало його стрілами – на їхніх наконечниках була горюча смола, коли її підпалювали й пускали палаючі стріли на городище, там відразу ж – оселі були дерев’яними, – спалахнули пожежі…

В’їзна брама була навстіж відчинена, і князь Рогволод зі своїми синами та дружиною кинулись навстріч нападникам.

Мечі дзвеніли недовго…

Зазнавши швидкої поразки, Рогволод з синами й залишками дружини кинувся назад у місто і зачинився там. Місто палало, і в ньому вже не було повітря, щоб дихати – лише дим…

Спалахнув і княжий терем, біля нього напівобгорілих Рогволода та синів його і захопили в полон вої Володимира…

Ще раніше була схоплена Рогнеда і до Володимира приведена.

– Що, дівко, побрикалася і досить. Гарбуза мені піднесла, а тепер будеш зі мною розплачуватися. Любов’ю! – зареготав Володимир. – Як сама не віддасися – силою візьму. Батько твій і брати оно стоять, яко пацюки обсмалені – не виручать тебе. Тепер Полоцьке князівство моє. І ти теж моя.

Полоцьк догоряв, на попелищах лежали там і там заколоті чоловіки, а жінки, вже полонянки, голосили – їх чекали невільницькі базари.

– От і добре, от і славненько, – казав їй напередодні князь-отець, коли вона дала згоду вийти за Ярополка, усміхався, пишні вуса свої розгладжуючи. – Ти вже, дівонько моя, засватана. Володимир гарбузяку отримав – буде з нього. А свати Ярополка рушниками пов’язані – за нашим давнім слов’янським звичаєм. Готуйся, моя доню, ось-ось відішлемо тебе до Києва прямо в хороми великого князя Київського, де ти княгинею Русі нарешті станеш. Чуєш? Готуйся!..

Рогнеда й заходилася готуватися. Почала з дівич-вечора, на який зібрала чи не всіх дівчат Полоцька, аби разом попрощатися з її дівоцтвом.

Подруги звили гільце – вишневе деревце квітами й стрічками прибрали. Молоду, як того й вимагає весільний звичай, княгинею називали. Рогнеда сміялась – щаслива-щаслива, хоч трохи й тривожна.

– Але ж, дівчатонька, я й так зроду-віку княгиня.

Князь-отець готував посаг та весільний поїзд, яким мали Рогнеду до Києва везти. Князя Рогволода вже називали сватом великого князя Київського, тож полочанин гоголем ходив.

– Тепер, – казав, – заживемо, – я угорі, на півночі, а сват мій на Дніпрі – шлях із варяг у греки віднині наш, і ми його повелителі.

Аж тут і заявився Володимир. Розлючений, що княгиня гарбуза його сватам піднесла, Полоцьк в облогу взяв.

І вже червоні півні запіяли над градом, і всі, хто міг, втікали з нього – навіть чорне вороння…

По двору тихо походжає Старий веселий Рогволод. Дружина, отроки, народ Кругом його во златі сяють. У князя свято, виглядає Із Литви князя-жениха За рушниками до Рогніди. Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела; Драгим єлеєм полила І сипала в огнище ладан. Мов ті валькірії, круг неї Танцюють, граються дівчата І приспівують: «Гой, гоя, гоя! Новії покої Нумо лиш квічати, Гостей сподіватись». За Полоцьком, неначе хмара, Чорніє курява. Біжать І отроки, й старі бояри Із Литви князя зустрічать.