Світлана Талан - Спокута

– Доню, люба, – мати повернула до Катрі заплакане обличчя. – І справді, залиш Сергійка тут. Буде в тебе все добре, то повернешся за дитиною. Та як воно може бути добре, коли навколо таке робиться?

Дід сидів тихий, принишклий, пригнічений та сумний.

– Катрю, не їдь нікуди, – сказав нарешті. – Ніколи ні перед ким не стояв на колінах, а перед тобою стану й буду благати залишитися…

– Діду, мій хороший, мій любий, – зупинила його Катря. – Прошу тебе – не треба. Я вперта, точнісінько як і ти. Якщо не зможу влаштуватися в місті, то повернуся. Добре?

– Мені залишається просити Бога, щоб ти не влаштувалася, – промовив дід.

– Ліпше побажайте мені кращої долі, – посміхнулася Катря. – Мені вже час іти, бо завтра треба збиратися в дорогу.

Вона подивилася на своїх рідних. Це був сміливо-сумний, рішучий та розумний погляд дорослої жінки.

Катря не захотіла, щоб її проводжали всі разом. Вона розпрощалася з батьком, попросила матір не поливати їй дорогу слізьми, взяла за руку чорноокого, смуглявого Сергійка, схожого на циганча, сумку з речами та пішла на зупинку з дідусем. Катря розуміла, що найбільшого болю завдала саме йому, і їй хотілося хоч якось спокутувати перед ним провину.

– Катрусю, прошу тебе, не їдь звідси, – почав благати дід знову. – Чому ти не віриш мені? Пам’ятаєш, коли ми їздили з тобою й Сергійком до Марічки минулого року, то вона й тобі сказала, що не треба покидати родину?

– Я все, дідусю, пам’ятаю.

– Ти не віриш мені. А їй теж?

– Чесно сказати? Не вірю. Людина сама собі кує долю.

– Добре. Не треба нам вірити. Тільки залишся вдома.

– Назад, дідусю, тільки раки лазять, – якомога лагідніше промовила Катря. – Я буду до вас приїздити, навідувати. Ви навіть скучати за нами не будете встигати.

– Де ж ти будеш сили брати?

– Сили? У мене є син, він дасть мені стимул, додасть життєвих сил. Я мати, а цим усе сказано.

– Не буде тепер мені спокою ні вдень, ні вночі.

– Не сумуй, дідусю. Усе в нас вийде й, все буде добре. Знаєш, що я для тебе зроблю?

– Що?! – він аж зупинився.

– Після розлучення я зміню своє прізвище на Гутник.

– Це добре, – дід вперше за останні дні посміхнувся.

– А коли виросте Сергійко й буде отримувати паспорт, то теж змінить своє прізвище й вже не буде Поросюком.

– Я – Тарасюк, – поправило хлоп’я і смачно відкусило соковите яблуко.

Катря стояла біля зупинки, чекаючи на автобуса. Вона востаннє обвела поглядом рідне село, що розкинулося понад річкою, хатинки, що тонули в садках, городи, де стояли золотоголові соняшники, повернувши до неї свої великі жовті голови, ніби прощаючись назавжди. У Катрі замлоїло болісною тугою серце. Якби хтось знав, хтось міг зрозуміти, як їй було боляче все це кидати і їхати в безвість, полишаючи близьких людей! Вона від’їжджала з нестерпною, прикрою образою на того, кого кохала й хто її так підло зрадив. Настав кінець її безтурботності. Вона повинна увійти в новий, незнайомий світ, стати дорослою й самостійною. Усе мало змінитися в її житті, навіть зачіска. «Я відріжу коси, – вирішила Катря, щоб ніщо не нагадувало про той час, коли була поруч із Федьком. – І ніколи в житті не буду куштувати лісові суниці».

Присутні на нараді директори шкіл району з увагою слухали виступ Катерини Гутник, завідувачки міського відділу народної освіти. Чи то слова жінки знайшли стежинку до кожного з них, чи їхні погляди були прикуті до її надзвичайної краси. З віком врода не покидала її, а, здавалося, навпаки, надавала все більше принади. Тонка талія плавно переходила у виразні округлості стегон, стрункі ноги з роками не поповніли, на них не з’явилися вузлуваті вени, вони, як і раніше, вицокували тоненькими та високими підборами модельних туфельок; скромний крій сукні не міг приховати немаленькі, але підтягнуті тугі груди; чорне волосся не мало до цього часу жодної сивої волосинки, не знало фарб і завивок. Надзвичайно привабливим було її обличчя. Прямий ніс, чітке підборіддя, незвичайний персиковий колір шкіри та пишні темно-вишневі губи, великі карі очі з густими віями, крила-брови – усе це надавало обличчю такої вроди, що важко було відвести від нього погляд. Можливо, якщо б на ньому був холоднуватий або зверхній чи грубий вираз, воно не було б таким привабливим. Але Катерина, займаючи високу посаду, не втратила щирості та доброти до людей, вона дивилася у вічі співбесідникам прямо та відкрито, а коли посміхалася, то аж світилася.

Поруч із нею було легко працювати, незважаючи на те що Катерина Максимівна була надзвичайно вимоглива як до себе, так і до підлеглих, ніхто не міг поскаржитися на її несправедливість. Вона майже не змінилася з того часу, як приїхала до міста двадцять років тому. Лише вираз її очей із простодушно-дитячого та наївного став більш сміливим, відважним і впевненим.

– На сьогодні в нас усе, шановні, – сказала Катерина й поклала в сумку теку з паперами.

Вона посміхнулася й зітхнула з полегшенням. «Здається, нарада пройшла успішно», – подумала й попрощалася з присутніми.

– Катерино Максимівно, – підійшла до неї секретарка. – На вас там усі чекають.