Марія Сидорчук - Полон

Проте замість слів Льотчик рвонув Хіміка на себе, вчепившись в лацкани піджака, спритно перекинув його та опинився зверху. Намотавши краватку на руку, Льотчик почав душити Хіміка, і той випустив пістолет. Льотчик стискав його горло і хрипко промовляв у самісіньке вухо:

— Ти хотів дізнатися, де твій син? Нема його. І від нього взагалі нічого не залишилося. Тобі навіть поховати нічого не зосталось.

Жінка підняла пістолет і тремтячими руками вистріліла в Льотчика. Той завмер і повільно скотився з Хіміка. Хімік відштовхнув його та звівся на ноги. Обтрусився, поправив краватку й забрав із Жінчиних рук пістолет.

— Тепер ти скажеш, де мій син? Ти обіцяв!

Жінка кинулася на Хіміка, але той зневажливо турнув її, аж вона беркицьнулася, і спокійно пішов до дверей. Жінка якимось дивом спромоглася вчепитися за його ідеально начищені туфлі мертвою хваткою.

Він страшними очима подивився на ту, яка щойно врятувала йому життя. Його погляд був красномовніший за слова. Вона вся зіщулилась, на обличчі з’явився вираз цілковитої безнадії та розпачу. Жінка розтиснула руки й голосно заридала.

Кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Як пережити цю ніч і як після всього радіти сонцю?

Хімік, хитаючись, вийшов з сараю. Навпомацки причинив двері, дістав з кишені піджака гранату і зробив розтяжку. Варто було б облити все бензином та спалити до бісової матері, але сили зливати пальне з «Жигулів» у нього не знайшлося. Єдина надія його життя, єдина радість, на яку він молився, — син — навіки втрачена. Син, про якого він дізнався кілька місяців тому, який зростав без батьківської любові й ласки, якого вкрали в нього, а потім повернули — загинув. Безславно згорів. Навіщо? За які гріхи така сувора кара?

Випадкова дівчина, випадкова зустріч, випадковий роман двадцять років тому. Та він же ж гадки не мав, що десь у цьому житті зростає його копія, його найдорожча людина. Вона ж повідомила, що зробить аборт. Він тоді ще й гроші на це дав.

Ця курва зателефонувала через двадцять років лише тому, що хлопчина не повернувся додому. Вона не телефонувала, коли народжувала, не казала, що син схожий на нього. Горда, дурна і ненависна жінка, яка завжди вважала його невдахою, розпачливо благала про допомогу й згодна була на все, аби він втрутився в ситуацію. Мала рацію мати, коли називала її шльондрою. Він був щасливим батьком лише кілька місяців. А тепер... А що тепер? Куди тепер? В пекло, за ним, хоч побачити його очі, потиснути руку.

Жінка ніжно обійняла Пораненого. Він на мить вийшов із забуття і розплющив очі. У його погляді був тільки біль. Тіло почали бити судоми. Жінка безпорадно й приречено дивилася на хлопчика, обпаленого війною й чужими амбіціями, покаліченого долею. Чи був цей воїн героєм? Чи згадає хтось його ім’я? Чи знайде заспокоєння його душа? Їй було байдуже. Єдине, чого хотілося зараз Жінці, це захистити дитину, прийняти його біль і полегшити страждання.

— Тихо, тихо. Потерпи, потерпи ще трішечки. Потерпи, мій хороший.

Вона гладила його по голові, як колись гладила сина перед сном. А він, такий маленький і беззахисний, дивився на неї блакитними очима й вірив, що все буде добре.

Обпечені губи Пораненого затремтіли, з ока потекла сльоза. Вона нахилилася до нього, щоби почути шепіт.

— Мамо... — з останніх сил видихнув він.

Сказав і замовк, як дитина, що знайшла спокій. Немов у трансі вона заспівала колискову. Ту саму, яку щоночі співала синові. Ту саму пісню, яка давала їй сили й заспокоювала біль. Пісню нескінченної ніжності й любові, на яку здатна мати. І стало легше.

Хімік біг полем. Пісня ставала все тихішою. Пронизлива, душевна пісня з дитинства. Таку саму колись співала його мати. А він, засинаючи під спів, мріяв про зорі, космічні кораблі та Всесвіт. Наразі Хіміку здавалося, що це було не з ним або принаймні в іншому житті.