Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

І одразу сюди… Біг — ніг під собою не чув… Весь час здавалося: «От-от наздоженуть! Наздоженуть!» Слава Богу, хоч з глузду не з’їхав… І от я тут, — закінчив мельник.

У хаті зависла гнітюча тиша.

— От лихо, Господи, — прошептала Гапка.

По обличчю мельника скотилася сльоза. Виговорившись, чоловік віддався своєму горю.

— Що це могло бути? — Гапка повними відчаю очима подивилася на характерників.

— За мірошником не погналися, — міркував Бородавка, — значить, бояться світла. Не перевертні.

Старий характерник глянув на Андрія.

— Що скажеш, Сивий?

— Думаю, вурдалаки. Що будемо робити?

— Нас мало, — відповів Бородавка, скоса глянувши на водяника.

— Чого ти? Я з вами! — ображено вигукнув Никодим.

— Вурдалаки якщо нападають, то цілим шоблом, — зауважила Гапка.

— За Вітряка ручаюся, — сказав водяник. — Він вурдалаків на нюх не переносить. Тільки за ним зараз же йти треба, а то ж він може до Коника гайнути.

Козаки перезирнулися.

— Діло говориш, Никодиме, — сказав Бородавка.

— Я за Вітряком! — Водяник хутко підвівся і подався до дверей.

— Стривай. — Андрій і собі підвівся. — Я з тобою.

І обидва вийшли з хати.

— Никодиме, небезпечна це справа, — сказав козак водяникові. — Вам у це втручатися не обов’язково.

Никодим сплюнув через ліве плече і презирливо скривився.

— Не небезпечніша за відьом. Якби вас із Бородавкою не було, нам гаплик був би.

Андрій змовчав. З-за скирти соломи показався млин, у якому відразу грюкнули двері.

— Сховався, шельма! — засміявся Никодим.

— Глянь, — Андрій вказав на високого, гнідого жеребця, прив’язаного до конов’язі. Неподалік було розіслане рядно, а на ньому — ковбаса, хліб, бутель і два кухлі.

— Що за чортівня? — здивувався водяник. — Вітряку! Виходь, це я з Андрієм!

Двері відкрилися, але на порозі з’явився не Вітряк. Істота швидко підійшла до Никодима і подала руку. Слідом вийшов домовик.

— Конику! — вигукнув водяник.

— Здоров, Никоди-м-ме! — І тут же повернувся до козака: — І ти здоров був, Сивий!

Козак вклонився.

— Звідки ти тут узявся? — запитав водяник.

— Дорош коня дав, — кивнув на жеребця Коник, — от я й приїхав друга провідати.

Коник уважно подивився на Андрія.

— Мені Вітряк усе вже розповів… Що ж це ви мене з собою не взяли?

— Та не по дорозі було, — відповів водяник.

— Шкода, — зітхнув конюшний.

— Нічого, — посміхнувся Никодим, — ще повоюєш! Як дивишся на те, щоб вурдалакам пики натовкти?

Коник стрепенувся.

— М-м-м! А що таке?

— Вурдалаки напали на хутір Дніпровий і всіх жителів порішили, — сказав Андрій. — Швидше за все, там і засіли. Завтра йдемо показати цим сучим дітям, де раки зимують.

— То як, ти з нами? — запитав Никодим.

— М-м-м! Питаєш! Звичайно, з вами!

— А ти? — звернувся водяник до Вітряка.

— У! За мною діло не стане!

Андрій зняв шапку і щиро вклонився білій нечисті.

9

Хутір Дніпровий був розташований між двох гір у затишній, мальовничій долині, по якій тоненькою цівкою вилася невелика річечка. Хутір той і хутором назвати важко — дві хати під очеретяними стріхами та сарайчик, а через річку — дерев’яний місток. Недалеко від хат, під горою, що звалася Дубовою, була вирита землянка — в ній нечисленні жителі Дніпрового ховалися від татар. Ляда, якою закривали вхід до землянки, зараз була відкинута в сторону.

Сонце давно сіло, й у віконці однієї з хат слабо мерехтів вогник. В хаті за трьома зсунутими один до одного столами в якомусь нервовому напруженні сиділи вурдалаки.

Їх було п’ятнадцять, і один страшніший за іншого. Низькі, широкоплечі і сутулі, шкіра в’яла і синя, грубі кістки випинали на спинах огидними гребенистими горбами, морди вузькі й ікласті…

— Де ж цей Чмуха?! — загробним голосом пробасив вурдалака, який, видать, був ватажком зграї, бо сидів на чільному місці. — Жерти хочеться!

Решта вурдалаків завовтузилися і загарчали.

— Підедень має рацію, — прохрипів