Рута Богдан - Коли настане день

— Хай щастить! — промовив охоронець озера і рушив до води.

Біла змія зникла у темряві.

Гордій із товаришами заглибилися в ліс услід за хухами. Маленькі пухнасті істоти довели їх до місця, з якого почався їхній шлях до озера, і зникли серед коренів величезного дуба.

— Дякуємо вам, лісові мешканці, за допомогу! — промовив Гордій і обернувся до Олекси.

— Зможеш побачити, де він ховає табличку? Це скоротить час на пошуки.

— Так. Сподіваюся, цього разу буде видно.

Олекса зосередився, закривши очі. В його голові з’явилися спочатку непевні обриси якогось приміщення, потім стало зрозуміло, що це кабінет. У ньому розміщувалося багато полиць та шаф, у яких стояли рядами якісь давні фоліанти, великі та менші за розміром, на столі було кілька посудин, схожих на алхімічні пробірки, і якась скринька. Олекса відчув, як чорний мольфар ішов по кабінету, він пройшов до однієї з полиць, натиснув на якийсь важіль, і перед ним з’явився прохід. Мольфар увійшов до іншої кімнати. Потім підійшов до столу, відкрив шухляду і дістав невелику скриньку, а з неї табличку.

Олекса відкрив очі.

— У кабінеті є таємна кімната. У шухляді стола скринька.

— Зрозумів, — сказав Гордій. — Чекайте на мене тут. Якщо я не повернуся за три години, тікайте через портал.

— Як ти міг подумати, що ми тебе кинемо? — розсердилася Соломія.

— Ви мені нічим не допоможете і можете самі загинути. Присягніться, що зробите, як я кажу.

— Не буду я присягатися, — насупилась Соломія.

Гордій уважно подивився на Олексу. Хлопець зрозумів, що той хоче поговорити. Він увійшов у свідомість мольфара і почув його голос.

— Присягнись, що забереш її і повернеш у наш світ.

— Я не зможу залишити тебе напризволяще.

— А пробачити собі її смерть ти зможеш?

— Можливо, крайні заходи не знадобляться.

— Зроби, як я кажу.

Соломія пильно дивилася на чоловіків. Що це вони собі дозволяють?! Взагалі знахабніли!

— Гей, ви що, розмовляєте? Не смійте домовлятися за моєю спиною!

Олекса вислизнув із Гордієвої свідомості і простягнув йому флягу з водою.

— Ну, все, я пішов! — сказав Гордій і ковтнув рідину з посудини, яку подарувала їм біла змія. Він встигнув глянути на Соломію та Олексу і розчинився у повітрі.

Гордій стояв біля високої стіни замку, за якою ховався його давній ворог. Треба знайти цю кляту табличку будь-якими засобами, іншого варіанту немає. Тому що Марко ні перед чим не зупиниться, як він не зупинився тоді, багато років тому. Він прагне володіти світом, і якщо йому не перешкодити, він доб’ється свого, і тоді ніч запанує над Землею. Цікаво, чи встигне він за три години знайти ту кімнату і забрати табличку? Шкода, що не можна прямо зараз вступити у двобій. Марко дуже сильний, та не сильніший за нього. А от прибічники можуть перетягти терези удачі на свій бік, бо ж, мабуть, їх тут забагато. Гордій бризнув водою з фляги на стіну. Вона одразу почала плавитись і швидко набула якоїсь в’язкої консистенції. Гордій доторкнувся до цієї густої маси і відчув, що вона прогинається під тиском його пальців. Мольфар зробив кілька кроків і опинився за стіною. Гордій стояв на широкому подвір’ї. Перед ним височів замок. Раптом з дверей вийшов упир і покрокував до якоїсь невеликої будівлі, схожої на кам’яний сарай. Гордій підійшов до дверей замку і рушив усередину. Широкі сходи вели наверх. Гордій піднявся ними і побачив довгий коридор, освічений смолоскипами. Невже Марко не міг світло провести? Хоча він завжди любив середньовічний антураж. Нічого не змінилося з того часу.

Коридор розгалужувався. Гордій хвилину постояв на роздоріжжі, прислухаючись до себе, потім повернув направо. Де ж той бісів кабінет? Він ходив по замку вже більше години, зупиняючись біля кожних дверей, що траплялися йому на шляху, і зазираючи до кімнат, якщо було відчинено. А якщо ні, бризкав на стіну водою з фляги і проходив усередину. Але кабінету поки що не знайшов. Так можна всю ніч блукати, а в нього усього дві години у розпорядженні. Та й води вже менше половини залишилось. Коридор закінчився сходами, які вели наверх. Гордій піднявся на третій поверх і почав перевіряти кімнати. Так пройшла ще одна година. Коридор зробив ще один поворот, і мольфар опинився перед останніми дверима. Ну все, якщо не тут, то треба шукати підвал. Точно! Треба було з самого початку його шукати, Марко любить усілякі темні місця. «Тю, от я дурень! Та вже перевірю й цю кімнату, щоб совість була чистою, бо вже ж прийшов». Двері виявилися зачиненими. Гордій бризнув на стіну водою і пройшов усередину. Це була доволі велика кімната з величезною кількістю шаф, в яких стояли давні манускрипти. Великий дубовий стіл розташовувався біля однієї зі стін. Невже таки це вона? Схоже, що так. Цікаво, де ж той важіль, що відкриває таємний прохід? Звичайно, можна побризкати всі стіни, але та кімната, напевно, маленька, і можна геть не туди втрапити, якщо побризкати не в потрібному місці. Раптом стіна перед ним прочинилася, і звідти вийшов чорний мольфар. Гордій ледве встиг відскочити вбік. Марко зачинив таємну кімнату і рушив до дверей. Раптом до кабінету зайшов упир.

— Ну що, скоро будемо вершити долі світу? — задоволено посміхаючись, запитав він.

Чорний мольфар підняв брови.

— Ти сказав «будемо»?

Його холодні чорні очі втупились в упиреві, і той злегка присів та нахилив голову.

— Я хотів сказати, що ви завжди можете на мене розраховувати, хазяїне!

— Отак значно краще! Ще кілька днів, і все буде, як я захочу! Ходімо, ще є справи.

Чорний мольфар і упир вийшли з кабінету. Гордій натиснув на важіль, але двері не відчинялися. Ну що ж, треба спробувати інший спосіб. Він вийняв флягу. Води залишалося дуже мало, на самому денці. Гордій побризкав стіну, почекав хвилину і помацав книги, сподіваючись, що вони вже стали в’язкими