Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Раптом у ній ворухнулося незрозуміле передчуття небезпеки. Марика спробувала відмахнутися від неприємного почуття. Справді, що могло загрожувати їй у порожньому будинку? І все-таки тривога наростала. Їй раптом захотілося скоріше втекти з цих розкішних апартаментів. Не гаючи більше часу на те, щоб роздивлятися на всі боки, вона підбігла до столу й смиконула верхню шухляду. Цієї ж миті пролунав пронизливий дзенькіт. Не розуміючи, що сталося, Марика заціпеніла. Двері до кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася та сама позбавлена смаку стара дама, що купувала дзеркало. Побачивши циганку, стара заверещала, наче скажена свиня.

Від її вереску Марика отямилася та, забувши про скриньку з ключем, кинулася назад до вікна. У лічені секунди вона спустилася з дерева, але там на неї вже чекали. Не встигла дівчинка торкнутися землі, як її схопили сильні руки.

— Злодійка! У поліцію її! — волала потворна стара, перехилившись через підвіконня.

Марика кусалася та брикалася, намагаючись вирватися, але сили були дуже нерівними. Уже вкотре за сьогоднішній день вона опинилася в центрі уваги й зібрала навколо себе юрбу роззяв. Однак тепер глядачі були налаштовані зовсім не приязно. Юрба розступилася, і перед безпорадною Марикою виріс городовий.

— Що за галас?! — грізно гаркнув він.

— Ця злодійка залізла в мій будинок. Заарештуйте її, — бризкаючи слиною, кричала стара з вікна свого дому.

— Я не злодійка, чесно. Багатий пан просив мене принести звідти ключ. Він хазяїн будинку, запитайте, — виправдовувалася Марика, оглядаючи юрбу в надії знайти чоловіка, який послав її за скринькою.

— Бреше! Я господиня в цьому домі. Немає тут ніякого пана, — шаленіла постраждала.

Городовий схопив Марику за шкірку й потяг за собою.

— Ходімо до дільниці, там розберемося, з яким-таким паном ти промишляєш, — суворо сказав він.

— Але я не знаю його. Провалитися мені на цьому місці, якщо брешу, — заприсяглася Марика.

Слова циганки викликали усмішки. Під крики й тюкання юрби її повели до дільниці.

— Пустіть, я не злодійка, — у розпачі упиралася дівчинка, розуміючи, що тут немає нікого, хто б їй повірив.

Її щоки палали від обурення й образи. Несподівано від юрби відокремилася жінка й загородила їм дорогу. Незважаючи на теплу погоду, плечі незнайомки вкутувало хутряне боа, а її обличчя приховувала густа вуаль.

— Пане поліцейський, циганка каже правду, — сказала незнайомка.

— Що?! — гаркнув городовий.

— Я була неподалік і випадково чула, як якийсь пан сказав, начебто загубив ключ і просив її залізти в його будинок і принести запасний.

Жінка говорила неголосно, але в її голосі звучала владність, яка мимоволі викликала повагу й змушувала прислухатися. Городовий збентежився.

— Ви можете підтвердити це під присягою і дати опис цього, з дозволу сказати, пана? — уже більш миролюбно поцікавився він.

— Звичайно. Відпустіть її. Краще шукайте шахрая, який підбиває безвинних дітей на злочин. Чи ви замість злочинців волієте боротися з дітьми? — сказала незнайомка з ноткою презирства.

Городовий зсунув кашкет на потилицю й замислився.

— Що ж, якщо це правда… — він нерішуче знизав плечима, послабив хватку й грізно гаркнув на маленьку циганку: — Цього разу можеш йти, але якщо я тебе ще спіймаю…

Не вірячи у свій несподіваний порятунок, Марика кинулася в ноги жінці:

— Мила, гарна. Вік за тебе молитися буду! — палко вигукнула вона, але жінка різко відсторонилася і викрикнула:

— Геть! Не торкайся до мене!

Дівчинка відсахнулася, як від удару. Вона не розуміла, чим заслужила таке ставлення і чому незнайомка раптом так перемінилася. На душі в Марики стало гірше, ніж коли юрба тюкала та дражнила її злодійкою. Чому світ такий жорстокий? Адже вона не зробила нічого поганого. Не подаючи знаку, як їй прикро, дівчинка труснула поплутаними кучерями й підвелася з колін. Цієї миті щось блиснуло в неї за поясом і впало на бруківку. Юрба зойкнула. У пилюці лежав витончений кістяний гребінь, прикрашений тонким золотим орнаментом. Навіть на недосвідчене око річ виглядала дорогою. Городовий відразу ж знову схопив дівчинку й боляче викрутив вухо.

— Так-так, голубонько. А це в тебе звідки? Виходить, квартиру ти все-таки обчистила?

— Ні! Це моє. Мені брат подарував. Пустіть, боляче! — закричала Марика.

— Виходить, брат теж злодійством промишляє? І де ж твоя сімейка?

Жандарм ще сильніше крутонув їй вухо. Від болю з очей дівчинки бризнули сльози.

— Мій брат — принц! — крикнула вона, але її вигук потонув у реготі юрби.

— А ти ще й прибрехати не дурна, — посміхнувся городовий.

— У кутузку її, там їй саме місце, — крикнули з юрби, і хтось кинув у дівчинку гнилим яблуком.

Цього разу порятунку чекати було нізвідки. Вухо горіло вогнем, але Марика поборола сльози й тільки сильніше закусила губу, щоб стерпіти біль. Нещасна дівчинка не зважилася відвести городового до Гліба, щоб той підтвердив, що вона не бреше, адже його самого, чого доброго, могли