Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Нікуди вона не дінеться! — спробувала заспокоїти дракона дівчина.

— А як же ми знайдемо квітку папороті?

Ольга знизала плечима.

— Можемо залишитися тут і чекати. Коли-небудь він повернеться.

— Коли-небудь може бути пізно!

Калина тим часом прогулювалась уздовж паркану. Неподалік від воріт стояло декілька кліток. Майже всі вони — окрім однієї — були порожніми. У найменшій клітці ворушилася сіренька грудочка.

— Це млинар тебе, совко, сюди посадив?! — обурилася Калина.

З клітки їй підморгнуло бурштинове око.

— Це в нас із друзями безвихідь, — поскаржилася сові Калина. — А тобі я допоможу, — дівчина відкрила клітку, і сова, мружачись, вилізла назовні. Калина взяла птаха на руки, зазирнула йому в очі і здивовано посміхнулася. — Справді? Ти можеш?

Калина підбігла до Годвіна й показала йому сову.

— Вона допоможе тобі! Покаже, де захована квітка!

— Сова?!

— Сова! Я звільнила її з клітки, і на знак вдячності пташка хоче вказати нам шлях. Усі в лісі спали, коли Лісовик ховав квітку, а вона полювала. Дідусь наказав їй відвернутися, але сова озирнулася випадково й побачила таємне місце! Тепер твоє місто врятоване!

Друзі продиралися за совою крізь чагарники, чіплялися за корені кремезних дубів, які сердито скрипіли вузлуватим гіллям услід чужинцям. Годвін не орієнтувався більше в лісі: дерева й кущі, кущі й дерева, дерева й кущі миготіли перед очима. Виснажені біганиною Калина й Ольга змушені були залізти Годвіну на спину, а Данило стійко крокував поряд, зрідка стираючи піт із червоного обличчя.

Нарешті сова ухнула й сіла на гілку сосни.

— Тут, — пояснила Калина, сплигнувши на землю.

Поки Годвін і Данило віддихувались, а Ольга розминала поперек і шию, мавка роздивлялася поснулі трави.

— Ось папороть! — мовила вона, лагідно торкаючись довгого листочка. — Дякую, совко!

Птах підморгнув, злетів і розтанув у темряві.

Годвін підійшов до Калини, нахилився, вивчаючи кущ папороті.

— Немає тут ніякої квітки! — розчаровано зауважив дракон.

— Ще не час, — нагадала Ольга. — Опівночі розквітне.

— Точно?

— Я нічого не можу обіцяти, — сказала відьма. — Будемо сподіватись.

Дівчина дістала з торбини ніж і окреслила жадану рослину великим колом.

— Ідіть сюди! — підкликала вона друзів. — Скоро опівніч, тож треба не проґавити!

Мандрівники, підтяті втомою, попадали на землю. Годвін пильнував дорогоцінний кущ. Легкий вітерець пестив тендітні листочки, і дракону здавалося, що папороть вклоняється йому. Оксамитовий шепіт нічного лісу заколисував, дрімота прикривала очі друзів м’якими теплими лапками. Не сила було ворухнутися, ліниві думки безцільно плентались у важкій голові.

«Ссспати… ссспати… ссспати», — шуміли дерева.

— Землеград, — знесилено повторював Годвін у напівсні. — Родина… Лада…

Раптом у темряві спалахнула жаринка. Дракон стрепенувсь і смикнув за рукав Данила.

— Бачу, — пошепки відповів домовик.

— Це воно, Ольго?

Відьма не відповідала. Годвін скоса поглянув на Ольгу. Дівчина сиділа нерухомо, закривши очі. Данило із задоволенням штовхнув відьму в бік. Ольга не прокинулася.

— Не можу добудитися, — стривожено сказав Годвіну на вухо домовик, щипаючи дівчину за руку. — Чари якісь, не інакше!

Затамувавши подих, дракон дивився на кущ папороті. Жаринка збільшувалась і вже нагадувала полум’яного метелика, який безтурботно склав сонячні крильця.

— Годвіне, поглянь! — доторкнулася до дракона Калина, і Годвін відчув, що мавку колотить. — Поглянь, скільки змій довкола!

Годвін зиркнув на землю. Сотні гадюк ворушились у траві, тикаючись головами в невидиму стіну.

Глевку тишу розрізав тріск. Яскраво-червона квітка розкрилася й осяяла галявину. Данило і Калина відвернулися від палючого світла, а Годвін, мружачись, простягнув лапу і смикнув тоненьке стебло.

Ударив грім. Земля захиталася і стала нестерпно гарячою, ніби каміння в літній полудень. Із темряви вилазили волохаті чудовиська з довгими вогненними язиками й тягнули до квітки кігтисті лапи.

Міцно тримаючи квітку, Годвін озирнувся. Потвори були всюди.

— Данило, затягни мені на спину Ольгу, підсади Калину й залазь сам! Спробую злетіти!

Домовик, голосно бідкаючись і крекчучи, схопив відьму попід руки й поклав її на драконову спину. Засліплена полум’ям Калина заметушилася й випадково вискочила з кола. Щось у повітрі луснуло. Змії хвилею покотилися під ноги. Калина видерлася дракону на спину.

— Геть! Пішли геть! — несамовито кричав Годвін, розмахуючи квіткою, як смолоскипом.

Змії й волохаті потвори ховалися в темряві між деревами. Але позаду Годвіна панував морок, і лісові чудовиська нападали на дракона зі спини. Домовик завзято відбивався від кігтів і отруйних язиків, але одна з істот, схожа на слизького крота, підскочила і вчепилася йому в плече.

— Щоб тобі пропасти! — заволав Данило, відкидаючи чудовисько.

Годвін розправив крила і злетів. Він підіймався все вище й вище у хмарне задушливе небо, поки ліс і поля внизу не перетворилися на темно-синій килим.