Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

страшно розпещеною матір’ю. Дівчина усвідомлювала свою непривабливість, але була дуже охоча до чоловіків, хоча й розуміла, що єдина риса, що приваблює до неї шанувальників, — це багатство. Утім, такі обставини все ж не заважали добре вихованій Басі бути ввічливою у спілкуванні й мати успіх.

Старий Голуб зовсім змучився з небогою, яка відчайдушно кокетувала із шанувальниками. Він дуже переживав, що свавілля й легкість поведінки панночки Басі послугує поганим прикладом для Орисі, яка вже виросла і стала справжньою красунею.

Але на щастя батька, Орися виросла скромною й доброю дівчиною. Вона була покірливою та слухняною волі батька, хоч іноді могла проявити твердість характеру. Найімовірніше, Орися просто приховувала від навколишніх свій гордий і незалежний норов, воліючи бути такою, якою її бажав бачити насамперед батько. Це набагато полегшувало дівчині життя — батько довіряв і був спокійний за доньку, зосередивши свою пильність на велелюбній племінниці.

Того дня Орися відвідувала свою подругу Катерину, яку батьки насильно видали заміж цієї весни. Дорогою додому Орися із сумом згадувала гіркі сльози подружки, її скарги на гірку долю й нелюба-чоловіка. Дівчина мимоволі задумалася про те, як може скластися її доля в найближчому майбутньому. Їй нещодавно виповнилося сімнадцять років, і батько вже подумував, як вигідніше прилаштувати доньку. Згадуючи свою подружку, юнка боялася повторити її долю. Занурена в такі серйозні думки, Орися й зіткнулася з Тимофієм цього літнього дня на київській вулиці.

Зустріч сколихнула дівчині душу — перед очима досі стояв молодий козак із вродливим, засмаглим обличчям і яскравими синіми очима. Орися згадувала його погляд і жіночим чуттям розуміла, що вона теж не залишилася непоміченою. А як він усміхався їй! Як спритно впіймав і втримав від падіння! А як дивився вслід! До цього жоден чоловік не дивився на неї таким поглядом. Ні, на неї, звичайно, звертали увагу молоді хлопці й навіть чоловіки солідного віку, але жоден із них не дивився на неї з таким захопленням, як цей незнайомець. Невідомі досі почуття сколихнули невинну душу Орисі — вона мимоволі шкодувала про те, що той красень не наздогнав її. Може, треба було затриматися або хоча б не йти так швидко? У цих роздумах і спогадах Орися провела решту свого дня.

А Тимофій, повернувшись додому, весь день ретельно обдумував шляхи пристойного знайомства із уподобаною дівчиною. Перебираючи всі можливі варіанти, молодий гульвіса все-таки зупинився на одному, який хоча й зачіпав гордість, але все ж давав ідеальну можливість познайомитися з Орисею, а головне — постійно бачити надалі.

Тимофій попросту вирішив перепросити в Голуба. Але от для цього йому потрібен був шляхтич Кражевський, вхожий у дім до київського урядника. Він, звичайно, міг попросити про це Марка, але той сам брав участь у бійці, або тітку Гапку, однак їй довелося б розповідати про сварку. Утім, хлопець розумів, що це неодмінно засмутило би добру жінку. Тому пан Яцек був єдиною особою, яка могла виконати цю місію без зайвого клопоту для її учасників. Марко, дізнавшись про плани друга, обурився:

— Забракло ще вибачення просити у старого хмиря! Лиже ляхам халяви, а ти до нього на уклін підеш? Ось такого я від тебе ніяк не чекав, щоби заради гарної дівки так принижуватися!

— Це єдина можливість дістати доступ до його будинку, де я можу бачити її, — незворушно відповів Тимофій.

— Господи! Та ти здурів чи що? У Києві чимало пригожих дівок, щоб отак ганьбитися заради однієї?! — в очах Марка такий учинок був рівносильний безчестю.

— Не забувай про тітку Агафію. І про те, що вчора тобі сказав Дмитро, — нагадав йому Тимофій. — Необхідно зам’яти наслідки сварки. Так буде найкраще передусім для твоєї родини. Ми поїдемо, а їм тут жити!

Марко, поміркувавши, вирішив, що нічого з ними не станеться, якщо вони вибачаться перед Голубом. Козак розумів, що з усією своєю відвагою він безсилий перед свавіллям київського магістрату. А Голуб допомагав і далі допомагатиме матері, коли хлопець поїде. Тому заради неї Марко таки погодився піти на поклін до старого урядника.

Для здійснення задуманого обоє друзів вирушили до Кражевського, який уже оговтався від наслідків учорашнього пияцтва. Пан Яцек страшенно зрадів поверненню нових знайомих, але, вислухавши прохання Тимофія, дуже здивувався. Одначе шляхтич усе ж не вважав можливим відмовити йому, бажаючи зробити послугу потрібній людині.

Дорогою до дому урядника пана Яцека мучила цікавість: навіщо ж пану Клесінському знадобилося миритися з Голубом? Не інакше він має якийсь інтерес! Кражевський навіть губився у здогадах. Може, Клесінський пронюхав про багату племінницю, на яку Яцек сам накинув оком? І його почали гризти побоювання — чи немає в Тимофія такого самого бажання вигідно одружуватися, як і в нього самого. Марка він у розрахунок не брав: його міщанське походження унеможливлювало укладання такого шлюбу. Яцек добре знав про те, що пан Голуб бажає бачити своїми зятями лише шляхтичів. Але відмовити своєму новому знайомому він не міг, тому й вів двох козаків до будинку урядника.

Дім пана Голуба розташовувався неподалік кам’яного магістратського храму Різдва Богородиці. Коли Федір став урядником, він спритно купив цю земельну ділянку в однієї вдови майже задарма. Старий маленький будиночок він зніс і звів новий. Дім хоч і був одноповерховий, зате великий і розкішний, оточений високим парканом та фруктовим садом, який залишився від колишньої власниці. Не дім, а ціла садиба!

Сам Федір, дізнавшись, хто до нього завітав, здивувався й навіть трохи злякався, та все-таки знайшов у собі сили прийняти молодих людей, але дуже холодно. А побачивши Тимофія, урядник аж затрусився від злості — Голуб одразу люто зненавидів хлопця. У його розумінні православний низовий козак був гіршим за шолудиву собаку. Сильно зачепило Федора й те, що вчора війт знехтував його словами та почав розпитувати презренного жида-корчмаря про причини бійки. А після цього ще й відпустив цих козаків, навіть не покаравши! Голуб почувався приниженим і в цьому звинувачував Тимофія. «Ну то й що, що він шляхтич?! Був би він насправді гідною людиною, то не пішов би в козаки. А отже, не так уже все в цього шляхтича і гладко, будь він ріднею хоч самому королю!» — зі