Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

оглянувшись, таємниче шепоче: — Підемо хлопців бити. Давай?

— Яких хлопців?

— А пастухів. Що корови пасуть. Вреднющі такі! Вони мене завжди б'ють.

— А їх багато?

— Чотири... Та ти не бійся! Коли ти в своєму селі усіх хлопців б'єш, то цих і поготів!

— Авжеж поб'ю! — бадьорюся я.

— То підемо бити?

— Добре,— погоджуюсь я. Та й що мені лишається робити? Не признаватися ж Василеві, що в нашому селі хлопці мене б'ють частіше, ніж я їх! — Добре, — кажу я, — тільки не сьогодні. Давай завтра вранці.

— А то чому?

— Вранці я найсильніший.

Василь відразу ж погоджується. Вранці то й вранці.

В ту ніч я довго не міг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бік і все думав про хлопців, яких мав бити.

Вранці мене розбудив Василь. — Пішли!

— Куди?

— Та хлопців же бити!

Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снідав, зловживаючи Василевим терпінням.

— Пішли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив він.

Врешті я вийшов із хати. Василь відразу ж побіг у кущі і витягнув два кийки.

— А то навіщо?

— Як навіщо? Таж хлопців бити!

Я взяв кийок і почимчикував за Василем. Мені дуже хотілося, щоб тих хлопців не було на паші.

Але моя щира молитва не дійшла до бога. Під лісом паслося з десяток корів, а біля багаття стояли хлопці. Забачивши нас, вони рушили назустріч.

— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотів Василь. — Він найсильніший.

Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньої губи.

Підійшовши до нас, хлопці зупинилися.

— Ви чого сюди прийшли? — непривітно запитав рудий.

— А це не ваше поле! — відповів Василь, ховаючись за мою спину. — Ідіть собі геть, а то він вам дасть!

— Хто — він? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як він нам дасть?

— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!

І я, розуміючи, що відступати вже пізно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присів, кийок просвистів у нього над головою, а я поточився набік.

Хлопці наче по команді відскочили, засвистіли довгими батогами.

Коротка наша сутичка скінчилася тим, що я і Василь дременули до лісу. Хлопці гналися за нами і батожили з усіх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайці.

Зупинилися аж на галявині.

— Ти!.. — схлипуючи від плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!..

Від великого болю та злості він не міг навіть придумати, як найдошкульніше обізвати мене.

— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.

— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз. — Звідки ж я знав, що вони з батога-ами!..

ПУГАЧ

Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всі хлопці села. Сталася, правда, ця радісна подія, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження.

Я народився в середині травня, і баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнілих качанів від торішньої капусти та принесла до хати, журно хитала головою:

— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вік маятиметься!

Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влітку і взимку, весною і осінню. Рясним дощем сипалися на мене напасті, так що я не встигав і носом підшморгувати, переживаючи чергову біду.

Однак я не дуже тим журився, а ріс собі та ріс, усім повитухам на зло. До того ж мої друзі маялися не менше од мене, і якщо по моїй многостраждальній спині ходив віник, то Сонька діставала по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вік, шмагали вишневим пужалном.

Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинстві. От хоча б пугач!

Сталося це так.

Щойно розплющив я очі, як відразу ж побачив на стільці картонний коробок.

— Це мені?

— Тобі, тобі, — сказала сяючи мама. — Вітаю тебе, синку, з днем народження!

Ху-гу! Як опечений, зірвався я з ліжка, ухопив коробок. Тремтячими руками відкрив кришку і остовпів: там лежав пугач.

Справжнісінький. Двоствольний.

З двома курками.

Що то за пугач був, люди!

З обох стволів грізно стирчали гострі бойки з гвинтами збоку. Досить їх відтягнути назад, повернути трохи набік, щоб трималися, — і заряджай, чоловіче, в обидва стволи та йди собі на полювання!

Того ранку я пішов до школи з зарядженим пугачем при боці.

Першим зустрів Миколу.

— А в мене пугач!

Микола аж рота роззявив, побачивши зброю.

— Дай подивлюся!.. А стрельнути можна? — запитав він згодом.

— Еге, який хитрий! Я й сам ще не стріляв.

— То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з другого.

Я подумав і згодився.

Микола, насупившись, почав цілитися в тин, а я затулив долонями вуха.

— Є, попав! — закричав щосили Микола і кинувся до тину. Я побіг за ним. Були впевнені, що знайдемо величезну діромаху, але там було стільки дірок, що годі й шукати пробиту пугачем.

— Оця, мабуть, — ткнув у найбільшу Микола. — А тепер ти стріляй.

Я заплющив очі і посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав:

— Є, попав!

Микола вже не відставав од мене до самої школи.

— Після уроків підемо зайців стріляти, — умовляв він мене. — За дідову Стратонову хату, там їх до погибелі! Сам бачив.

Я згоджувався:

— Тільки Ванька візьмемо, бо хто ж їх носитиме!

Ніколи ще не здавалися мені такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першій парті, я слухав і не слухав учителя, з нетерпінням чекаючи на ту хвилину, коли Пролунає дзвінок і ми вирушимо на зайців.

Врешті я не витримав. Тихенько, щоб не помітив учитель, дістав з торби зарядженого пугача, затиснув у руці під партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грізну зброю.

«От кінчаться уроки, візьму Ванька та Миколу і підемо на зайців. Заєць я-ак вискочить з-за вишні, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Ванько, за вуха та клади до торби...