Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

В. Гейзенберг

— Навіть саме запитання дивує нормально мислячих «знавців» історії і техніки. Як же насправді вона могла засвітитися до Вольта, Фарадея, Ладигіна, Яблочкова?! Кому і навіщо знадобилося її засвічувати у бронзовому віці? Але раптом під час розкопок у Месопотамії виявляють конструкції, котрі, на думку спеціалістів, були, по суті… гальванічними елементами.

Більш ґрунтовне вивчення прадавніх цивілізацій підводить до однозначного висновку: в їхньому розпорядженні були прикладні знання і технологічні секрети, не пов'язані з виробничими потребами (як, наприклад, в нашій індустріальній цивілізації), і використовували їх не стільки для економічних, скільки для культових цілей. Дивно, але факт.

Зазначимо насамперед, що від тих народів прийшли до нас так звані прості «машини» — клин, важіль, похила площина, блок, колесо. У колисці цивілізації були також свердла, вироблення й використання заліза з технологічною метою. Тут ми бачимо не тільки простенькі знаряддя для підйому води (в Єгипті — шадуф, у Месопотамії — чигир), але й «водопідйомну» машину.

Задовго до античного світу люди вміли виробляти скло, фаянс, поливу, зналися на секретах лудіння й холодної обробки металу (в Давній Індії). Нафтою у Месопотамії користувалися принаймні п'ять тисяч років тому, переганяючи 5 на бензин, гас, мастило, гудрон. Широко відомі й чудеса найдавнішої піротехніки. Немеркнучі барви древніх приховують у собі не тільки натхнення митців, а й вельми значні знання в галузі прикладної хімії.

Хоча останніми десятиріччями наша наївність у трактуванні можливостей давньої науки і техніки дещо поменшала, ми і досі недооцінюємо інформаційно-технологічний потенціал і взагалі інтелектуальний кругозір давніх народів. Далеко не всі, на жаль, поділяють висновки Тура Хейєрдала, яких він дійшов під час своїх численних подорожей. Він попереджав не поспішати з оцінкою давніх технічних знань і досвіду як дитинства людства. Варто уважніше поставитись до таких явищ, як наявність у династичному Єгипті автоматів для відчинення дверей у храмах, для продажу священної води, токарного верстата, механічної молотарки і навіть планера.

Сенсації в історії математики (як і решти наук) з'являються одна за одною. Знаменита теорема Піфагора, що за її відкриття давній грек пожертвував 100 биків, виявляється, була відома єгиптянам за три тисячі літ до Піфагора, причому відома не тільки для окремих випадків, а й у всій своїй цілковитій загальності. І не тільки єгиптянам, але й протосемітам, прото-індійцям, давнім китайцям.

Є чимало неспростованих свідоцтв того, що численні дивовижні досягнення античних математиків більш раннього походження кореняться у Вавилоні і Давньому Єгипті. Більше того, відомий німецький математик А. Шпайзер ще у 20-ті роки зазначав, що елементарна математика… має пізніше походження, ніж вища. Цей парадокс Шпайзер ніяк не пояснює, але зауважує: «На користь пізнішого походження елементарної математики свідчить хоча б те, що вона явно схильна до нуднуватості — властивості, судячи з усього, їй притаманній, тоді як творчий математик завжди воліє зайнятися завданнями цікавими і красивими». Справді парадокс. І подібні парадокси дедалі частіше виявляються в різних галузях знань. Як же тоді бути з універсальним принципом поступу науки — від простого до складного?

Деякі математики й історики певні того, що переважна більшість конкретних математичних результатів, що дійшли до нас у вигляді фрагментів і датовані V–III тисячоліттями до н.е. і навіть раніше, — усе це «складові» розвинутого й досконалого апарату вищої математики, який давав можливість розв'язувати дуже складні, мало не сучасного рівня завдання.

Відомо також, що Коперник запозичив геліоцентричну систему світобудови в піфагорійців, а останні — у вавилонських жерців.

Розв'язання загадки світобудови було таке несподіване і спершу видалося таким абсурдним, що навіть інквізиція, либонь, через 73 роки по смерті Коперника, схаменулася і повела з ним жорстоку боротьбу. Але що особливо цікаво: і в античному світі (за дві тисячі літ до Коперника) вже велась не менш жорстока боротьба проти геліоцентричної системи й наводилися ті ж самі аргументи проти кулястості Землі та її обертання навколо Сонця: ну як може Земля бути кулястою, коли перед очима вона постає плоскою? Як можуть люди в «нижній півкулі» ходити догори ногами? Як вони утримуються на поверхні? І яким чином Земля здатна «ні на що не спиратися» і при цьому нікуди не впасти? Навіть таким титанам думки, як Арістотель і Лукрецій Кар, ці аргументи здавалися просто вбивчими.

Цікавою є інформація щодо визначення розмірів, а також широт і довгот земної кулі. Так, середньоазіатський вчений ХІІ століття Беруні розповідає, що радіус Землі начебто вперше обчислив у II столітті до н. е. Ератосфен. Він порівнював точки літнього сонцестояння в Александра й Сієні (нинішній Асуан), зазираючи у глибокі колодязі, а відстань між цими пунктами (800 км!) вимірював кроками, подорожуючи з купецькими караванами. Сучасні дані про вимірювання параметрів Землі свідчать про те, що ця оповідь — усього лише казка (Беруні просто повторив те, що Ератосфен розповів про себе). Можливо, що древній грек зазирав у колодязі й долав по 800 кілометрів слідом за верблюдами (не зрозуміло тільки, чому караванні стежини пролягали суто по прямій і виключно вздовж меридіана). Але отримати такий результат вимірювання радіуса Землі — 6310,5 кілометра — у такий спосіб нереально. І раптом, набагато пізніше від писань Беруні, в халдейських джерелах виявили, що ще за півтисячоліття до Ератосфена зафіксовано точнісінько такий результат вимірювань радіуса Землі — 6310,5 кілометра. Збіг вражає і викликає підозру. Ось відомі нині радіуси Землі: Халдея (VII ст. до н. е.) — 6310,5 кілометра, Брахма-гупта (Індія, V ст. до н. е.) — 6239,2, Снелліус (1616 р.) — 6153,13, Красовський (1940 р.) — 6371,11 кілометра.

Можна просто «вигадати» кулясту Землю так само, як вигадали, що вона схожа на човен або що тримається на трьох китах. Але вигадати величину радіуса земної кулі, а отже, її кола і об'єму не можна, так само як не можна вигадати відстань від Землі до Сонця (виходячи з останніх даних про єгипетські піраміди, спеціалісти не піддають сумніву, що п'ять тисяч років тому древні таки знали її). Насправді, щоб визначити радіус Землі, треба, по-перше, точно обчислити «точку» сонцестояння в достатньо віддалених пунктах в один і той же день, один і той же час (потрібні, отже, крім інших астрономічних приладів, хронометри і певні засоби зв'язку). По-друге, необхідно винайти досить точні координати певних точок Землі; по-третє, слід пристати на сучасні «посткоперниківські» уявлення про Всесвіт; по-четверте, потрібен досить високий рівень обчислювальної математики.

Спеціалісти вважають, що самих тільки спостережень за сонячними затемненнями для визначення координат Землі аж ніяк не досить. Навіть у XVIII столітті точність визначення довготи в один градус (111 км)