Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

class="p1">Усе без винятку взуття на картинах Чигиренка-Рєпнінського правило його героям за постамент, хоч він сам ходив у стоптаних черевиках і цим самим викликав неприязнь Нещадима.

— Кожний митець, — пояснював Чигиренко-Рєпнінський Арію Федоровичу, — мусить мати свій психологічний комплекс.

Нещадим, очевидно, у цьому не дуже розбирався, махав рукою і казав:

— А ви б ото краще підфарбували на фасаді транспарант, дорогенький!

Чигиренко-Рєпнінський у відповідь щось мугикав і поспішав у свій робочий кабінет-майстерню, де був такий самий порядок, як у дамській сумочці.

Арій Федорович підходив до вікна і з висоти другого поверху бачив, що тополиною алеєю до «Фіндіпошу» йде, як господар його, Стратон Стратонович Ковбик, а трохи далі за ним, наче вірний джура, простує Ховрашкевич. У першого обличчя, немов плоди груші сорту «добра Луїза», у другого бліде й зелене, наче спечене яблуко. На нього рідко падають сонячні промені, як на північний фасад «Фіндіпошу», а якщо й падають, то це вже не надає йому свіжості.

Але на цьому ми змушені перервати розповідь. Час уже навідатися й до Сідалковського.

РОЗДІЛ XI,

в якому розповідається про іподром, двійника Сідалковського, фотогенічність, члена делегації, пісню, ідеї, пропозиції, гасла, артиста і барабанщика

Сідалковський сидів на ліжку, що нагадувало іподром, і розмовляв сам з собою. Співбесідник йому подобався. Він виявився веселим, життєрадісним, не позбавленим почуття гумору, незважаючи на те, що в кишені не було, як він казав, ні цента. Сідалковський-перший був значно кращий, ніж Сідалковський-другий. Перший — справжній, з живою іскоркою в душі і з доброю порцією совісті, завдяки чому весь час гриз Сідалковського-другого. Малофотогенічний і досить-таки підретушований, як здавалося Сідалковському, тип посміхався з газет широко і трохи нахабнувато. Вони дивилися один на одного й сперечалися.

«Це, може, й добре. Удома не впізнають», — заспокоював себе Сідалковський-другий.

«Ну, кого ти із себе корчиш? Невже ти без цього не можеш? Ти лише глянь на себе!» — дорікав йому Сідалковський-перший.

«До цього мене зобов'язує моя зовнішність», — посміхнувся Сідалковський-другий.

«Не бреши, — грубо його обірвав Сідалковський-перший. — Таким уже ти народився. Тебе ніщо в світі не змінить. Ти як не ступнеш, то і брехнеш».

«Здається, трохи не так, — нахабнувато поправив Сідалковського-першого Сідалковський-другий. — Не ступне, як не брехне. Але що вдієш, я такий».

«Себелюбство колись тебе погубить».

«Себелюбство — це безкорислива любов до матерії в усіх її проявах. Усі хочуть здаватися трохи кращими, ніж вони є насправді».

«Але не в такій різко вираженій формі».

«Хто на що здатний», — не відривав очей від газети, милуючись собою.

«Ти колись погано кінчиш. Історію твого життя писатимуть в одному з райвідділів внутрішніх справ, де замість розділів стоятимуть параграфи».

«Це вже, пробач, занадто», — Сідалковський був ображений у власних почуттях.

«А ти поглянь, до чого дійшов: фотознімки, хліб-сіль. Прізвище жирним шрифтом набрали! І яке! Сідалковський! Який же ти в біса Сідалковський?»

«У людини повинно бути усе прекрасне: одяг, почерк і прізвище, — Сідалковський-перший узяв купу газет. — А тим більше в людини, — продовжував він дивитися на портрет Сідалковського-другого, — з такими даними…»

«Ну, які в тебе дані? Що ти вмієш? На що ти здатен? Чому ти вирішив, що створений для чогось особливого?»

«Слухай, ти, — образився несподівано Сідалковський-другий. — Говори, але не заривайся…»

Два-три часописи, як люблять висловлюватися газетярі, й справді вмістили кілька інформацій про прибуття польської і молдавської делегацій. Дві з них дали навіть знімок Сідалковського і текстовку: «На фото: польські і молдавські друзі на пероні. Член польської делегації Сідалковський приймає хліб-сіль».

«Не керівник, а тільки член делегації!» — зачепило за живе Сідалковського, і він узявся до молодіжної газети. В ній видрукували фотознімок з розширеною текстовкою, де, зокрема, повідомлялося про часткове затемнення сонця, яке нібито трохи затьмарило святкову урочистість. Але, незважаючи на стихійне лихо, зустріч пройшла на високому рівні.

Промову теж опублікували. На перших сторінках в усіх газетах підряд. Але не Сідалковського, а одного з міністрів: чи то Гондурасу, чи то Гваделупи. Сідалковський точно не пам'ятав, бо, по-перше, у тих країнах ніколи не був, а по-друге, це до його приїзду не мало ніякого відношення.

Сідалковський підвівся, розім'яв свої довгі нижні кінцівки і почав (уже вкотре) вивертати усі кишені, як підручники студент, котрому весь час здається, що в один із них він колись поклав троячку. Кишені були порожні, як бочкотара на овочевих складах, тільки в нагрудній лежав учетверо складений папірець, а в штанях, разом з носовичком і пилочкою для нігтів, — другий. Це були записочки: рекомендація від Мурченка і пам'ятна адреса від Тамари. Перша цидула, на погляд Сідалковського, мала якийсь сенс, друга ж його зовсім не схвилювала. «Хоч би квартира була, а то така ж бездомна, як і я», — подумав Сідалковський. Не поспішаючи, розірвав цидулу на дрібненькі шматочки, підійшов до умивальника, що нагадував годинник Кулібіна (у нього рівно через хвилину падала крапля води із невідремонтованого жеком крана) і кинув клаптики у тазик.

Потім розгорнув записку Мурченка. Коли дивився на неї збоку і трохи навскоси, то складалося враження, що вона писалася в Ташкенті під час землетрусу або ж у трамваї, що втратив управління чи вагоновожатого. «Дорогий і вельмишановний Стратоне Стратоновичу, — Славатій на епітети не скупився. Слова не коштували нічого, але так і просилися в душу, як падаючі метеорити на землю. — Нарешті я знайшов собі достойну заміну — людину з чудовим почерком, мого найближчого і найкращого друга Сідалковського. Він, гадаю, цілком замінить мене, а держплемкниги від цього лише виграють: у нього почерк набагато кращий за мій». Закінчувалася записка, як казка: «Він вам у пригоді стане». Постскриптумом стояло: «Я вірю: Сідалковський виправдає і ваше, і моє довір'я».

— Ура! Ура! Ура! — тричі вигукнув Сідалковський і згорнув записку, як прапор, ховаючи її за пазуху.

У кімнату не увійшла, а вкотилася Карапет. Весела, життєрадісна і кругла, мов ядро барона Мюнхаузена. Вона, здавалося, ніколи не ходила, а тільки перебирала в повітрі коротенькими, але досить масивними ніжками, наче циркова лялька, непомітно підвішена на ниточці. Поставила біля етажерки величезну господарську сумку, схожу на рюкзак туриста-любителя, і підпливла до Сідалковського. Він лежав по діагоналі на постелі у піджаку, у штанях, у своїх лакованих черевиках, і, поглядаючи на спалахи каштанових свічок, наспівував свою улюблену:

Пахнуть в Києві каштани,[4]

Ходять Києвом кияни,

І киянок незаміжніх — тьма…

Був я в Лондоні й Брюсселі,

У Вапнярці і Марселі —

Краще міста Києва нема.

На господарку квартири, що скидалася на Хазяйку Мідної гори, він немов не звертав уваги.