Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

були прив’язані наші коні. Пастися тут ніде — і коні стояли, опустивши морди в мішки з вівсом.

— Гарольде… ти не помітив, що принц сьогодні дивний?

— Спробуй бути не дивним на його-то місці…

— А що у нього за місце?

— Він — принц, розумієш? Така посада. А він хоче бути королем. Хоча б у майбутньому.

— О-о, — від цієї думки мені стало млосно. — Він що… чекає, коли Оберон помре?

— Припини. Він порядна людина, любить батька… Але, звичайно, йому нелегко. Ще високості ці… від них будь-хто збожеволіє.

Ми підійшли до найбільшого багаття. Стражники мовчки посунулися, звільняючи нам місце.

— Що, панове-чарівники, — сказав вусатий, який не пустив мене вчора в шатро до Оберона. — Битву на Перевалі чули?

— Це не Перевал був, — заперечив другий, бородатий. — Там слони ревіли. Бойових слонів на Перевалі не було. Це — облога Кременя.

— Тихо! Знову…

Над табором прокотилася далека луна — було виразно чути тонкі ридання. Я затиснула вуха.

— А це я вже не знаю, що таке, — пробурмотів вусатий. — Розгром Городища, чи що? Швидше б змитися звідси. Я знаю одного хлопця, який отак сидів-сидів на кордоні — і дах поїхав…

— Ви як хочете, — сказала я якомога спокійніше, — а я йду спати. З мене на сьогодні досить.

* * *

Ми рухалися в темряві — жоден факел не міг її розсіяти. Я трималася однією рукою за кінський хвіст — це був кінь Гарольда. Другою рукою тягнула за вуздечку Сірого. Чи він мене тягнув. Він узагалі був сміливішим і кмітливішим за мене: раз у раз притискався боком до плеча, зігріваючи й підтримуючи, даючи зрозуміти, що кінець дороги близько.

Потім ми йшли — вервечкою — у густій хмарі, липкій і майже непрозорій.

А тоді хмара розсіялася, і я побачила, що всі ми — все маленьке Королівство — стоїмо пліч-о-пліч на неширокому кам’яному карнизі. Ліворуч — прямовисна стіна. Праворуч — провалля. Клубочиться якийсь бурий дим, пахне задушливо й бридко. Небо — темно-сіре, картонне, і навколо ані травинки, ані листочка. І нас так мало — жалюгідна жменька людей. Ми налякані, ми такі беззахисні…

Гарольд ткнув мене ліктем у бік:

— Приготуй посох.

— Що?

— Зброю виймай, а не «що»!

Я заметушилася, заплуталася в ремінцях футляра (посох був приторочений до сідла). Нарешті, виплутавши свою зброю, взялася за неї обіруч, мимохіть пригадала повчання Ланса: «Між набалдашником і правою рукою повинно вміщуватися один-два лікті…»

— Готова? — прошипів Гарольд.

Тієї ж миті в сіре картонне небо вдарив яскраво-білий промінь. Слідом за ним — червоний промінь. Гарольд, коротко зітхнувши, вдарив об камінь своїм посохом — із набалдашника вирвався синій промінь. Усі чекали тільки мене, мене — нездару…

Закусивши губу, я гепнула об землю посохом і… втрапила собі по нозі. Від болю виступили сльози, однак промінь — зелений, смарагдовий, веселенький такий — уже вирвався з двоколірного набалдашника й зринув у небо.

Білий промінь перетнувся з червоним. Синій ліг на місце їх зіткнення. Тремтячими руками я спрямувала зелений промінь в ту єдину маленьку цятку, де вже з’єднувалися білий, червоний і синій.

Спалах!

Вогненна куля, ніби квітка, розкрилася у нас над головами. Маленьке сонце освітило скелі й провалля: зник бурий туман, злагідніли тіні, мов язиком злизало жах і слабкість, що охопили мене, коли я побачила це страшне місце.

— Хай живе Королівство! — басом заревів хтось зі стражників.

І його крик вмить підхопили кілька сотень голосів:

— Хай живе Королівство! Хай живе Оберон! Хай живуть маги дороги!

Вогненна квітка поверталася і пливла, зігріваючи, тішачи й зміцнюючи сили, а я стискала посох, спрямований угору, і в цю мить відчувала ще й руки Оберона, Ланса і Гарольда.

Чого нам боятися?

Ми прорвемося. Ми дійдемо. Бо ми разом.

Розділ тринадцятий

Розвідка боєм

Увечері мене покликали на військово-дорожню нараду.

Майже всі вже спали, втомлені переходом у горах, над прірвами, крізь печерні тунелі й хисткі кам’яні місткі над безоднею. Я теж ледве стояла на ногах. Гарольд зміряв мене поглядом, простягнув руку над моєю головою:

— Оживи…

Очі мої відразу ж розплющилися, сон зник. Зате Гарольд помітно зблід.

— Тебе ж не просили, — сказала я з докором. І, спохопившись, додала: — Спасибі, звичайно…

Цього разу шатро розбили на узліссі. Дерева за контурами скидалися на ялинки, але з сірою і чорною хвоєю. Я торкнулася однієї гілки — фу! Голки були схожі на жорстке людське волосся. Ну й місцинка, скажу я вам!

І все-таки тут було гарно. Незвично й страшно, як на іншій планеті (фіолетове небо на заході… Волосаті ялинки, вершини скель, мов звернуті до неба носаті сердиті обличчя…), але все-таки гарно. І в животі в мене тоненько заспівала «мандрівна» струна. До далеких країн лежить наш шлях, десь там, на далеких берегах, народиться нове Королівство!

Військово-дорожня нарада цього разу проводилася в розширеному складі. Крім Оберона і нас, магів, там були присутні канцлер, комендант, принц і начальник варти. Усі вони по черзі говорили, проте слухати їх було зовсім не цікаво.

Комендант довго й нудно доповідав, скільки борошна, в’яленого м’яса, овочів і круп витрачає щодня караван, скільки вівса з’їдають коні, які ремонтні роботи потрібно провести найближчим часом, як зменшити витрати палива, скільки підків загублено, скільки дьогтю потрібно для возових осей і так далі. Канцлер, слухаючи його, все сильніше надувався й червонів, а потім закричав, що це головотяпство й шпіонаж, коні при такому пайку здохнуть з голоду через три дні, а якщо «його милість» не напоумиться, то здохнемо й усі ми.

Комендант не погодився, почав заперечувати й лаятися. Принц слухав із хворобливою увагою. Я скоса глянула на Оберона — той ледь помітно усміхнувся мені, мовляв, нічого страшного. Звична справа.

Нарешті начальник варти гаркнув на коменданта й канцлера і велів їм або замовкнути, або говорити по черзі. Сперечальники розійшлися в протилежні боки шатра, ну зовсім як боксери під час перерви між раундами, і звідти сопіли, зітхали, бурмотіли під ніс і обмінювалися сердитими поглядами.

— Що у нас із високостями? — запитав Оберон принца.

Той втомлено знизав плечима:

— Як я й казав. Стелла, Розіна й Ортензія поводяться як люди. Ну, іноді вередують. Але терпимо. Алісія і Філумена вимагають танців, розваг, тричі на день непритомніють, однак і це можна витерпіти. Але Ельвіра! їй доведеться затикати рота, замикати в кареті, усипляти… Я не знаю, що з нею робити, вона постійно сидить і бубонить, що все пропало, що ми загинули, навіщо ми залишили старий замок, тепер на всіх нас чекає жахлива смерть. Решта слухають її й заражаються, немов грипом, — починаються істерики, непритомніють… Ваша величносте, я прошу вас вирішити це питання,