Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Я згадую Єву, як вона згасала без підзарядки. Ось так помирають синтетики: у них не залишається бажання жити. Адже для того, щоб жити, треба постійно докладати зусиль. А щоб померти, треба просто розслабитись і заплющити очі…

Від цієї думки мені робиться… ні, не страшно. Гидко. Що б сказали Алекс, Мавр, Перепілка, Лесь… Що б сказав маленький Перепілчин син, коли б вони всі дізналися, що я померла покірливо, як синтетик?!

Я збираю всі свої сили. Згинаю й розгинаю закоцюблі пальці. Від болю сльози підступають до очей. Я нахиляюсь уперед. Встаю рачки. На ноги звестись не наважуюсь, щоб знову не провалитись. І якщо чесно, я не впевнена, чи вистачить на це сил.

І я йду, як звір, на чотирьох. Повзу на животі. Знову рачкую. Куди мені йти: вгору по схилу чи вниз? Нагорі мене не чекає нічого, крім вітру. А внизу, може, й тепліше. Я йду, йду, йду, аж поки чистий сніг переді мною стає м’ятим, переораним: я повернулась до своїх-таки слідів. Ходжу — навкарачки — по колу!

Повертаю в інший бік. Іду — повзу — вздовж схилу, зовсім вже не розуміючи, куди й навіщо рухаюсь, аж раптом вітер доносить далекий удар барабана.

Бум-м.

Ні про що не думаючи, повертаю на звук.

Бум. Бум-бум. Дивний ритм. Барабан то змовкає, то знову звучить. Звук його, спершу ледь чутний, стає все голоснішим, усе впевненішим…

Бум! — чути просто у мене над головою.

Я зупиняюсь. Випростовуюсь. Дивлюся вгору.

Наді мною нависає гілка дерева. І на самому її краю, зачепившись ланцюгом, висить мій старий барабан — подарунок Римуса.

* * *

Отже, я так і не змогла зупинити ланцюгом блоки на даху вагона. Ланцюг вислизнув, і барабан упав — переді мною чи відразу після мене, а може, ми летіли разом. Сталевий ланцюг виглядає так, ніби його жували страхітливі зуби. Але сам барабан цілий. У світлі місяця я чітко бачу зображення вовка на верхній деці.

Кладу на деку змерзлу долоню. І, сама не знаючи нащо, починаю відбивати ритм.

Він звучить спершу тихо-тихо. Підлаштовуючись до ритму серця. А може, це моє серце, почувши знайомий ритм, почало битися сильніше?

Я відчуваю, як усередині мене народжується тепло. Від кожного удару воно робиться все гарячішим і гарячішим. По артеріях, по капілярах тепло рветься назовні — до обличчя. До ніг, до рук. До шкіри.

Барабан звучить усе голосніше, і вже незрозуміло, чи я на ньому граю, чи він на мені. Мої щоки відігріваються. Губи теплішають. Згинаються пальці на ногах — і я відчуваю кожен м’яз. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать по потилиці, по шиї прохолодні цівки і випаровуються просто на шкірі. Від мого одягу валує пара.

Вода стікає по куртці — і піднімається туманом. Висихають штани. Підсихають черевики. Дека барабана гаряча — мої долоні червоні, як роба пікселя, якщо поглянути на неї спереду. Мені тепло! Мені жарко, і я можу рухатись!

Навколо мене тане сніг. В ньому утворюється проталина, я просідаю глибше і на всяк випадок перестаю грати. Не провалитися б знову, цього разу до самої землі!

Останній удар ще звучить у повітрі, коли згори, з-за вкритого снігом лісу, долинає довгий, протяжний, тужливий звук.

Я ніколи не чула його раніше. Та в мені живе пам’ять предків: волосся стає сторчма, і мороз продирає по спині.

Тікати!

* * *

У мене вистачає розуму змайструвати собі снігоступи з гілок. І все одно йти по снігу важко: з кожним кроком я провалююся по щиколотку.

За якийсь час стає зрозуміло, що вовки напали на мій слід. Щоразу вони виють усе ближче. Я майже біжу, іноді провалюючись по коліно, піднімаюсь — і знову біжу.

Посеред голого простору росте самотня сосна. Добігши до неї, я обертаюся й бачу, як по білому схилу летять, ледь торкаючись лапами снігу, сірі тіні.

Закинувши барабан на спину, лізу вгору по стовбуру. Добираюсь до першої гілки, товстої й вузлуватої. Гілка гойдається. Летить на землю сніг, глухо бухає, пробиваючи дірки в кучугурах.

За три хвилини вовки вже піді мною. Дивляться вгору. Не шкірять зубів, не гарчать (а я й не знаю, чи мають вони гарчати, побачивши, що здобич вислизнула? Може, вовки взагалі не гарчать?). Не блискають очима, як у старих-старих дитячих казках. Їх троє, і вони дуже, дуже великі.

Один задирає морду і виє. Від цього звуку стигне кров: хочеться розтиснути пальці й покірним мішком звалитися з дерева.

Я тримаюся.

Звідкись ізнизу долинає виття у відповідь. Несподівано низьке — не звіриний звук, а радше механічний. Я раптом згадую про Завод. Чи далеко він звідси? І з якого боку?

Двоє вовків залишаються під деревом — пильнувати мене. Третій зникає.

Мороз знову проймає до кісток. Я зручніше перехоплюю барабан — і розумію, що не пам’ятаю ритму. Не знаю, чи зможу зігрітися ще раз. Вовки мовчки стоять унизу — я чомусь певна, що вони чекають. Що вовк-по-сланець повернеться. І в цьому немає нічого доброго.

Я починаю вистукувати ритм. Це не спроба зігрітись. Це погроза — тим, хто вважає мене за здобич. Барабан звучить уривчасто й люто. Вовки настовбурчують шерсть на карку, показують ікла; помітивши, що мій ритм досягає мети, граю ще жорсткіше, ще наступальніше. На мить з’являється надія: вони злякаються, відступлять, підуть…

І в цей момент третій вовк повертається. Я бачу його крізь гілки. Він біжить, опустивши морду, а поряд із ним…

Барабан падає й повисає на ланцюгу. Пальці мої вростають у стовбур.

Поруч із вовком-посланцем іде істота, яка лише віддалено нагадує вовка. Вовча шерсть, вовча постава, вовчий хвіст і дуже велика, непропорційно велика голова. Він іде неквапно, важко ступаючи, і я не можу відвести очей від його сірої, довгастої, страхітливої морди.

Він зупиняється під деревом — просто піді мною. І підводить очі.

У нього зовсім людський погляд. І водночас нелюдський. Я не знаю, як це пояснити. Чекаю, що він заговорить, та він мовчить. Він все-таки вовк.

Так минає хвилина.

Тоді Головань повертає морду і дивиться на вовків. Вони зникають миттєво. Були — і нема. Лише місяць освітлює вовчі сліди на снігу.

Отже, Головань займеться мною сам?!

Він важко, всім тілом, повертається. І йде геть — так, щоб я його бачила. За двадцять кроків від дерева зупиняється, знову повертає голову й дивиться на мене через плече.

Його неможливо не зрозуміти. Він кличе за собою.

* * *

Спробуй Головань підійти до мене, я