Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

і сказала йому: «Ти ж бачиш, я зараз готую. Якщо я розмовлятиму, то зіпсую пиріг. Я не можу робити дві важливих справи одночасно».

Але це не допомогло, і телефон продовжував настирливо дзвонити. Тоня таки схилилася над ним, щоби дізнатися, кому вона раптом стала настільки потрібною.

На екрані висвітився номер її колишнього колеги - того, з великими амбіціями. Напевно, він нарешті пішов із роботи й почав щось своє. Мабуть, улаштовує вечірку - він любить робити все з великим розмахом, щоб усі ним захоплювалися й аплодували йому. Краще відмовитися зразу.

- Так, пане Сергію.

- Тоню?

- Так, це я.

- Привіт… Ти зараз вільна?

Дівчина потерла рукою чоло й одразу взялася його витирати від борошна фартушком.

- Чи вільна я? Ні, зовсім ні. Я дуже зайнята. У мене зараз важлива справа. Я готуюся до… зустрічі. Важливої зустрічі.

- Ну, я не мав на увазі зараз… А взагалі. Я тут фірму відкрив…

«Яка ж я все-таки здогадлива!» - промайнуло в неї в голові.

- …І шукаю хороших спеціалістів. Кращих за тебе я наче й не знаю…

«Тільки не треба!»

- Я подумав… порахував… Пам’ятаю, ти хотіла взяти рік «канікул» чи як ти там це називала. Рік минув. Ти готова повернутися до справжнього життя?

- До, перепрошую, якого життя? - вирвалося в Тоні

- Ну, я мав на увазі, - тон пана Сергія різко змінився на улесливий, вкрадливий, - я мав на увазі, що ти можеш більше… Що не варто заривати себе десь у провінції…

- Пробачте, але мені треба бігти, - знову не встигла прикусити язика дівчина.

- Ти подумаєш?

- Неодмінно, пане Сергію. І вітаю вас із новим починанням.

- Дя…

Тоня вимкнула телефон і взялася виливати тісто на дечко. Її улюблений сирний пиріг - утіха й заспокоєння в бурю. У будь-яку бурю.

Молода господиня вже встигла звикнути до всього справжнього й вартісного, що було тут. До днів, які вона могла проживати, відчуваючи кожну мить, кожну секунду. До вечорів, які не пролітали, як подих весняного вітерця, а які тривали. Інколи занадто довго, але переважно - просто достатньо для того, щоби встигнути насолодитися їх закінченням. Вона звикла до людей, природи. І до маленького Муркотика, який прибився до неї цієї зими.

Чомусь дівчині перестало уявлятися щасливе життя у великому місті. Хоча…

У двері хтось постукав. Потім ще раз, ще, ще…

- Тітко Тоню! - волав малий Олежик, якого дівчина ніяк не могла привчити казати на неї просто Тоня. - А відчиніть-но нам! Ми вже змокли!

Тоня хутко побігла до дверей.

За мить до сіней заштовхалася ціла зграя мокрих, веселих дитинчат. Малий Олежик репетував:

- А я вам що казав, що тітка Тоня сирник пече! Чуєте, як пахне? Тітко Тоню, тітко Тоню, ніхто, крім вас, не пече сирників у грозу! Того ви в нас - особлива!

Дітлахи сміялися разом із господинею, поки вона діставала зі старого бамбетля красиву мереживну скатертину й накривала на стіл. За вікном ще дужче гриміло й блискало, але їй уже не було страшно. Із теплого закутка виліз Муркотик і вмостився малій Катрусі на руках.

- Тітко Тоню, - не вгавав малий веселун, - я вам за ваші сирники хоч зірку з неба дістану! І ніколи нікуди вас не відпущу. Бо хто тоді їх буде пекти? Хто Катрю навчить? А я, як виросту, з нею одружуватися буду!

Кухню знову заповнили регіт і штурханина. Тоня усміхнулася малому й сказала:

- Ну, зірка мене й на небі влаштовує… Так що навіть не старайся - а то ще коліна поб’єш. Але пообіцяй мені, хлопчику, що ти мене й справді не відпустиш нікуди. Бо мені ще ніде не було так добре, як тут…

- А давайте я вам із чаєм поможу, добре? А тоді ви навчити мене малювати дощ? І сонце! А давайте я намалюю вас? - діти говорили наввипередки, ловили дівчину за лікті й намагалися привернути до себе увагу улюбленої вчительки. А Тоня ще раз підморгнула Олежику й узялася виймати сирний пиріг із духовки.

СПОВІДЬ ЮНОЇ КАВОМАНКИ

Мабуть, усі кавоманки, а чим паче шанувальниці солодкої кави з вершками і тертим шоколадом, мріють про справжню віденську каву. А я, безумовно, кавоманка. Люблю каву, і вершки, і шоколад, і європейські кав’ярні. А про Відень мріяла з дитинства

Тож, щойно автобус із українськими номерами в’їжджав у австрійську столицю, мої внутрішні відчуття увімкнули зелене світло. Мені стало добре, спокійно, затишно, поспіх і нетерплячість угамувалися. Я відчинила двері й вийшла на простору чисту вулицю, щоби просто йти нею, усміхаючись, наспівуючи місту пісні, розглядаючи замки й жовте сяйво ліхтарів, ведучи пальцями по стінах, запам’ятовуючи місто-любов-із-першого-погляду на дотик. Усе навколо зачаровувало, дива вигулькували ледь не з-за кожного рогу… Але з особливим трепетом я чекала ранку - лише одна думка про каву примушувала мої руки тремтіти від бажання.

…Уранішній дощ за вікном скромного хостелу лише зміцнив моє бажання хутчіш потрапити до кав'ярні. Але для нього ще треба було знайти саме таку кав’ярню, де би кожна абищиця відповідала моєму кавовому настрою. Я заходила в декілька кафе, але всюди мене щось та й відлякувало.

Аж тут помітила казково гарний «італійський» дворик ліворуч через дорогу.

- Кава зачекає, - прошепотіла місту, - а от пройти повз таку красу - це злочин чистої води!

Я швидко перебігла дорогу й зайшла всередину. А там!… Поміж винограду й плющу заховалася маленька пекарня і… затишна кав’ярня! Кав'ярня моєї кавоманської мрії.

Я несміливо просунула голову в коридор, оглядаючи приміщення. Привітний господар, помітивши ранню відвідувачку, відразу взяв мене за руку, глянув на білі рукавички й здивовано запитав:

- Білі?

Я кивнула.

- Як красиво! - вигукнув він.

Я засміялася й запитала, чи подають тут віденську каву. Господар трохи знітився, а потім, так само розгублено, відповів:

- Ну… це - частина Відня, і вся кава, виходить, тут віденська… Чи як?

Я вже знала, що нікуди звідси не піду, поки не скуштую напою, приготованого цим чудовим чоловіком, трохи схожим на доброго чарівника.

- Тоді я хочу віденської кави! - твердо сказала йому.

Господар галантним жестом запросив мене досередини.

У маленькій і дуже затишній кімнатці, заповненій свічками, книжками й красивими різнокольоровими стільцями, вже сиділа літня пара австрійців за вранішніми напоями й цілою горою дзбанків із різним повидлом.

Поки я складала парасольку та вмощувалася за столиком біля вікна, господар метушився коло мене.

- Ви ж хочете меланж, правда?

Я страшенно люблю, коли хтось вгадує мої кавові