Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

шокуючу необізнаність

у тих сферах, де так впевнено почувався він сам і де розумів-

ся з ровесниками із півслова. Однак саме Кароліна поступо-

во та впевнено зламала його, здавалося, непорушний, стерео-

тип сприйняття молодих. Він чимраз частіше відчував у ній

спільницю. Вони перезирались, обмінюючись лише їм зрозу-

мілими усмішками, коли інші не реагували на певну ситуа-

цію чи певні слова. Олег знаходив прояви уявної спільності

навіть там, де їх не було. Йому здавалось, що взаєморозумін-

ня між ними поглиблюється від зустрічі до зустрічі. У той час

як Зоя цього літа дедалі помітніше віддалялась від нього, чи

то він віддалявся від неї; однак замислитись над цим, спро-

бувати проаналізувати, що відбувається у його сім’ї, бажан-

ня не було.

Колись Шеховим було комфортно і в розмовах, і в мовчан-

ні; тепер мовчання не об’єднувало, кожен тримався своєї мов-

чанки, як власної кімнати під замком, до якої нікого не пускав.

І він, і вона приймали зміни як нові правила співіснування.

93

* * *

Серпень готував сюрпризи, огортаючи їх оксамитом теплих

вечорів, шурхітливим блиском світанкових дощів. Але ці

сюрпризи не тішили, вони шокували.

Варто було чекати чого завгодно. Що період бурхливого

розквіту подарункової справи перейде, скажімо, у більш спо-

кійну стадію. Або — що спільна справа може наштовхнутися

на проблеми зовнішнього характеру, надто що причин для

ускладнень у будь-якому малому бізнесі не бракувало. Однак

проблеми несподівано виникли всередині дружнього танде-

му, між Кароліною та Вітою-Їжачком. До Віти повернувся чо-

ловік, витрати зросли, і Віта вирішила переглянути розподіл

часток від доходів, бо ж Кароліна, хоч і новачок, а за три мі-

сяці почала заробляти, як Віта. А хто в їхній спілці голов ний?

Отож-бо! Про це вона й нагадала напарниці.

Кароліна вислухала мовчки. Вчасно згадала підказку бра-

та: у ситуаціях, коли заскочена і губишся з відповіддю, не ре-

агуй одразу, вдайся до рятувальної фрази: я подумаю над цим.

Що більше вона думала, то більше розуміла, що не може при-

стати до цієї пропозиції. Якщо Віта наполягатиме на своєму, доведеться кардинально міняти все, бо зникне сенс працюва-

ти разом. Її шокувала короткозорість Віти-Їжачка, яка не ро-

зуміла, що справи пішли вгору саме завдяки підприємливості

та вигадливості Кароліни. Віта, щоправда, теж увімкнула свої

здібності та фантазію, але власне тому, що до цього спонукала

її Кароліна. Їм вдавалася спільна справа, витрати й заробітки

вони ділили порівну, і кожна вносила щось своє як додатковий

бонус; у цьому тандемі вони ідеально підходили одна одній.

Принаймні дотепер Кароліна не замислювалась над тим, хто

більше відсотків заслуговує, але вона ніколи й не сприймала

себе як підпомагача. Однак Віта вирішила натиснути — і щось

важливе між ними хруснуло, зламавшись.

Допрацювати тиждень на старих умовах — ось що запро-

понувала Кароліна, а від першого вересня або змінити пра-

94

вила в їхній маленькій спільноті, якщо на цьому і далі напо-

лягатиме Віта, або подякувати одна одній і розійтись. Віта

погодилась, вона не допускала думки, що Кароліна справді

може піти. І тим більше не могла передбачити, що за тиждень

відбудуться невідворотні зміни в їхньому спільному бізнесі, що успішне діло, яке так впевнено, занадто впевнено, на дум-

ку багатьох, просувалося вгору, раптом постане перед вічним

питанням «бути чи не бути?» І Віта знову опиниться сам на сам

зі своїм кутиком у торговому центрі, і покупці знову обмина-

тимуть його, з незрозумілих причин охолонувши до такої

забавки, як пакування подарунків. Запитуватимуть в основно-

му паперові торбинки, і лише раз чи два на день хтось дава-

тиме їй можливість заробити копійчину на пакуванні сюрпри-

зів. Безсонними ночами, збиваючи під собою простирадло, Віта шкодуватиме, що у хвилину захланності так необачно від-

сторонила від себе Кароліну, а разом з нею — і удачу.

Цей останній тиждень серпня виштовхнув на поверхню ще

одну проблему, яка вже не раз давалася взнаки. Павло дозво-

ляв собі все більше, відчувши свою силу та вплив на Каролі-

ну. Його зауваження, нібито жартівливі, боляче ранили її

зверхнім тоном, повчальними нотками. Одного пізнього ве-

чора, притримуючи голову Кароліни на своєму плечі, Павло

підвівся на лікті й запитав:

— Скільки в тебе було чоловіків до мене?

Найгіршою у цій фразі була інтонація.

Кароліні кров вдарила в скроні.

— Двадцять п’ять! — сказала вона і відкинула ковдру.

За вікном на дорозі з різким вищанням загальмувала ма-

шина.

— Ти що, жартів не розумієш? — Павло навіть не ворух-

нувся, спостерігаючи, як Кароліна натягує джинси, вдягає

футболку. Залежна від нього у своїй пристрасті, куди вона ді-

неться? — Йди-но сюди. Чуєш, Кароліно!

95

Лише на сходах вона згадала, що забула улюблену заколку

до волосся, дорогу, інкрустовану, яку купила на початку літа

з перших зароблених грошей. «Це меандр, — просвітила її то-

ді продавчиня, — досконалий орнамент, що йде безперервною

лінією…». Загубила вона свій меандр, і нехай. Буде новий. На-

віть на думку не спало, що забере ту заколку наступного разу.

Його не буде, цього наступного разу. Вона більше не пересту-

пить порога Павлової квартири.

Коли Павло вперше запитав її, звідки вона навчилась усіх

цих любощів-пестощів, це прозвучало як невдалий жарт. Пав-

ло й повівся так, ніби сказав якусь бздуру — упіймав її, згріб

в обійми, винувато зарився носом у волосся на маківці. А во-

на якось спромоглася пояснити собі цей словесний прокол —

бо хотіла знайти йому виправдання, і пояснила це незграб-

ністю у формулюваннях та невмінням відчувати нюанси. Їй

вдалося б забути ті дурнуваті слова, якби підколки Павла раз

за разом не робилися дедалі більш поблажливо-зверхніми, а зауваження — відверто-зухвалими. Переконувати його в чо-

мусь? доводити щось? мовчки ковтати образи?.. Ні. Залиша-

лось поставити крапку, відплакати своє, відстраждати — і за-

бути. Щоб не перетворитись згодом на свою маму, звиклу

терпіти все.

7

Хотіла минути пень, а наїхала на колоду. Як то все докупи зі-

йшлося? На роботі — погано, в особистому житті — ще гір-

ше. Немов у настільній грі — вони не раз розкладали її з пле-

мінницями просто на підлозі, на килимі — випало невдале

число і, вирахувавши черговий хід, вона опинилась на верхів-

ці підступних сходів, біля стрілки, що показувала донизу, і — вжжжик! — з’їхала на початок гри. Усі зусилля марні, усі

результати скасовано. Три місяці в Києві промайнули як один

день, і