Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— «Про що, про що!» — перекривив незнайомець. — Скарб, кажу! Скарб! Уторопав?!

Той незграбно відмахнувся.

— Мені вже обіцяли… ска-арби… Отут, біля млина.

— Не біля цього млина, турку! — украй розлютився незнайомець. — А біля старого, покинутого. Того, що вгору по течії.

Він підвівся з-за столу і нахлобучив кресаня на голову.

— Уставай!

Себастян підкорився.

Біля водяного колеса стояв покірно, мов кінь, прив’язаний човен. Поет солодко вдихнув на повні груди. Ставало трохи легше. Вологий річковий вітерець розкуйовдив йому волосся і розшарпав поли сорочки.

— Одного не второпаю, — філософськи мовив невідомий, вмостившись у човні, — відколи це отак поспішають за винагородою?

— Дідько його матір зна… — відповів на те Себастян, приєднуючись до нього.

Відповідь, схоже, виявилась вичерпною, бо той соковито зареготав і вручив йому весло.

— Греби на середину, а там за течією.

Човен відв'язали, і Себастян дужим поштовхом відірвав його від берега.

— А ви відкіля усе знаєте? — поцікавився він посеред річки.

— Знаю, та й годі. Тобі що?

— Так, запитую. Чоловік ви незвичний. Сказали б, як ся називаєте. Я ж бо дякувати маю…

У відповідь той примружив праве волохате око і діловито промовив:

— Звуся я Гирком, але чи багацько тобі теє сказало? Я — той, чий дім отут, — і вказав на воду.

— Тепер знаю, — мовив Себастян, — що дякувати мушу… водяникові.

— А ти з подякою не поспішай, — зауважив Гирко. — Ще невідомо, чим це душі хрещеній обернеться.

Полтва дедалі вужчала, натомість лівий берег, порослий очеретом і верболозами, ставав усе розлогішим. Колись і тут вона була повноводною, але місто укріпили ще одним ровом, який заповнювали річковою водою… Занепав і млин. Стирчав чорним одиноким привидом серед осоки і лиховісно блимав на рибалок порожніми вікнами.

— Лізь у воду, — наказав водяник, забираючи у Себастяна весло, — і шукай. В очереті…

Той не роздумуючи зістрибнув з човна, опинившись по пояс у теплій мутній стихії. Щось дивне тепер скоїлося з нещасним поетом: серце калатало, як біснувате, руки шарпали несамовито гострі тонкі зарості. Позаду почувся дикий водяників регіт і гиготіння якоїсь болотяної пташки. Бредучи навмання і задихаючись від болотяних випарів, Себастян час від часу падав, доки, врешті, після доброї години таких поневірянь обважнілі від втоми та мулу ноги відмовились його нести далі. На думку спала молитва, але молитися він не став. Не слід… Не зараз…

Над головою зашуміли крила. Себастян звів очі і побачив здоровенного ворона, що кружляв над ним, як чорний янгол. Привернувши до себе увагу, птах відлетів убік, зовучи, манячи, закликаючи…

Поет підвівся і з диким шалом кинувся туди.

На зігнутих гілках верболозу лежало жіноче тіло. Ворон сів поруч і витягнув дзьоба до посинілих вуст, наче прагнучи уловити дихання.

Катерина була непритомна, здавалось, навіть, мертва, але, вхопивши її на руки, Себастян відчув, що вона жива…

Розділ XIII

— Дай вина, жиде! — коротко сказав Христоф.

Ані задуха, ані дорожня втома не спонукали до ввічливості. Особливо коли йшлося про першочергові потреби. Жид люб’язно усміхнувся і запопадливо перепитав:

— Може, пан бажає пообідати?

— Маю з собою.

У корчмі було порожньо. Тільки троє мадярів в кутку за потрісканим столом з апетитом гризли солонину. Так, ніби інших столів тут не було, і їм хоч-не-хоч довелося миритися з його тріщинами і навіть відсутністю однієї дошки. Втім, останню ваду хтось із них виправив у доволі своєрідний спосіб, закривши дірку мушкетом.

Упівока глянувши на них, кур’єр вмостився неподалік і взявся до своєї дорожньої торби, яку вклав йому магістратський писар. Її відчутна вага обіцяла багато, якби не дурнуваті писарські вузлики.

Мадярами більше цікавився напівживий від голоду триногий пес. Точніше, тим, що вони споживали. Загалом же йому було начхати, що роблять ці панове тут, біля Олеська. Підібгавши облізлий хвіст, пес завмер з роззявленою пащею і звісив набік язик. У великих вологих очах поневіреної тварини благання згасало разом із життям, поступаючись місцем ненависті до всього сущого: корчмаря, солонини, угорців і, не виключено, що навіть до їхнього імператора Максиміліана.

Куди поділася його четверта лапа, пес тримав у таємниці. Хоча можна було припустити, що він сам її відгриз у голодному відчаї.

Мадяри, однак, ним не цікавились. Двоє, одягнених дещо скромніше, сиділи навпроти третього, час від часу шанобливо до нього звертаючись і, здавалось, прагнучи у чомусь його переконати. Той мовчки жував, іноді заперечливо похитуючи у відповідь головою.

У торбі Христофа, окрім усього, виявився добрячий шмат шинки і запашна паляниця. Пес раптом стрепенувся і, гублячи слину, пострибав до нього. Поруч опинився і корчмар, принісши мальвазію.

— Коні маєш? — знову коротко кинув кур’єр.

— Їдного, — відповів той.

— Міняю на свого, якщо твій свіжий.

— Я б поміняв…

— А то що?

— Вельможа мадярський замовив, — стишивши голос, пояснив господар.

— Їх же троє, — не второпав Христоф.

— А він, видно, сам далі вирушить на свіжому, — сказав корчмар знову тихо.

— Під три чорти вирушить! — розсердився кур’єр.

— Як пан скаже, але мені цілий флорин заплачено…

— Скільки?

— Один флорин, — уточнив жид.

— Це багато? — запитав Христоф.

— Смію пана завірити, немало.

— Отже, ти вважаєш, що твоя шкура вартує тільки одного флорина?

— Чому пан так питає? — корчмар відчув недобре.

— Бо якщо не даси мені коня, то присягаю, спущу її з тебе. Іди й відмов мадяру. Решта — мій клопіт.

Господар жалюгідно скривився, змусив себе уклонитись і попростував до угорців. Втиснувши голову в плечі, він повільно підкрався до їхнього столу і здавленим голосом щось сказав. Мадяри озирнулись на Христофа і голосно розреготались.

Кур’єр і оком не моргнув, спокійнісінько відкраяв два шматки шинки. Один запхнув собі до рота, а інший жбурнув собаці. Не сподіваючись на таку щедрість, пес отримав шматком по носі, заскавулів від болю і аж тоді взявся жадібно жерти. Христоф не відставав від нього: ухопивши глека, він із насолодою забулькотів мальвазією.

Тим часом угорський вельможа кудись пропав. Усередині, окрім Христофа, лишилися тільки пес, корчмар і двоє інших мадярів.

— Ах ви сучі діти… — процідив кур’єр, зрозумівши, в чому справа.

Грюкнувши глеком спересердя, він кинувся до виходу. В ту ж мить зашипів порох, і гримнув постріл. Куля просвистіла в нього біля вуха і, присмаливши волосся, тицьнулась у стіну. Угорців огорнув смердючий дим, від чого вони захекались, видно, вже шкодуючи за содіяним.

Рубонувши шаблею хрест-навхрест порохову хмару, Христоф щосили копнув спершу жида, а потім двері корчми. Опинившись на подвір’ї, кур’єр помітив, як біля стайні мадярський вельможа готувався сісти на свіжого коня.

— Ану, стій, скурвий сину! — крикнув він йому, помчавши