Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

каштаном, перевернула дзьобом кожну билинку, але все даремно — травички чхай-на-здоров'я ніде не було видно. Гуска від горя навіть заплакала. Вечоріло, спускалася темрява, і було чимраз важче розрізняти трави. Випадком карлик поглянув на інший берег озера і радісно закричав:

— Глянь-но, Мімі, бачиш — онде, на тому боці ще один великий старий каштан! Підімо туди і пошукаймо, можливо, під ним росте моє щастя.

Гуска важко залопотіла крилами й полетіла, а карлик чимдуж рвонув за нею на своїх маленьких ніжках. Перейшовши через міст, він підійшов до каштана. Каштан був густий і крислатий, під ним у сутінках майже нічого не було видно. І раптом Мімі замахала крилами і навіть підскочила від радості. Вона швидко пірнула дзьобом у траву, зірвала якусь квітку і сказала, обережно подаючи її Якобу:

— Ось вона, трава чхай-на-здоров'я. Тут її росте видимо-невидимо, так що тобі надовго вистачить.

Карлик узяв квітку в руку і замислено подивився на неї. Її аромат був сильний і приємний, і Якобу чомусь згадалося, як він стояв у старої в коморі, добираючи трави, щоб начинити ними курку, і знайшов таку саму квітку — із зеленуватою стеблинкою і яскраво-червоною голівкою, прикрашеною жовтою облямівкою.

І раптом Якоб аж затремтів од хвилювання.

— Знаєш, Мімі, — вигукнув він, — здається, це та сама квітка, яка перетворила мене з білки на карлика! Спробую-но її понюхати.

— Почекай хвильку, — сказала Мімі. — Візьми з собою пучок цієї трави, і повернемося до тебе в кімнату. Збери свої гроші і все, що ти нажив, поки служив у герцога, а потім ми перевіримо силу цієї чудової травички.

Якоб послухався Мімі, хоча серце в нього лунко стукотіло від нетерпіння. Він хутко прибіг до себе в кімнату. Зав'язавши у вузлик сотню дукатів і кілька костюмів, він застромив свого довгого носа в квіти і понюхав їх. Аж раптом його суглоби затріщали, шия витягнулася, голова відразу піднялася з плечей, ніс поступово зменшився, а ноги видовжилися, спина і груди вирівнялись, і він став таким само, як усі люди. Мімі збентежено дивилася на Якоба.

— Який ти стрункий, який ти гарний! — вигукнула вона. — Ти тепер зовсім не схожий на потворного карлика!

Якоб дуже зрадів. Він плескав у долоні і дякував небу. Йому схотілося зараз же бігти до батьків і впасти в їхні обійми, проте він пам'ятав про свою рятівницю.

— Якби не ти, дорога Мімі, я на все життя залишився б карликом і, можливо, помер би під сокирою ката, — сказав він, ніжно погладжуючи гуску по спині й крилах. — Я маю тобі віддячити. Я відвезу тебе до твого батька, і він звільнить тебе від чар. Бо він розумніший за всіх чаклунів.

Мімі залилася слізьми від радості, а Якоб узяв її на руки й пригорнув до грудей. Він непомітно вийшов з палацу — ніхто не впізнав його — і вирушив з Мімі до моря, на острів Ґотланд, де жив її батько, чарівник Веттербок.

Довго вони мандрували й нарешті дісталися цього острова. Веттербок одразу ж зняв чари з Мімі і дав Якобові багато грошей та подарунків. Якоб негайно повернувся у своє рідне місто. Батько й мати з радістю зустріли його — він-бо став такий гарний і привіз стільки грошей! На ті гроші купив хлопець собі крамницю і зажив, як сир у маслі.

Тим часом щойно Якоб зник з палацу, зчинився великий переполох.

Уранці наступного дня герцог вирішив виконати свою погрозу й відрубати карликові голову, коли той не знайшов трави, про яку говорив князь. Але за Якобом і слід захолов.

Тоді князь сказав, що герцог навмисно сховав карлика, щоб не втратити свого кращого кухаря, і назвав його ошуканцем. Герцог обурився й оголосив князеві війну. Після багатьох битв вони нарешті помирились, і князь, аби відсвяткувати мир, наказав своєму кухареві спекти справжній пиріг королеви. Цей мир між ними так і назвали — «Тістечковий мир».

Так розповідав невільник із Франкістану. Коли він закінчив, шейх Алі-Бану велів подати йому та іншим рабам фрукти, щоб вони підживили душу й тіло, і, поки гості їли, розмовляв зі своїми друзями. А юнаки, яких провів сюди старий, на всі лади співали хвалу шейхові, його будинкові й усьому умеблюванню.

— Справді, ніщо так не допомагає згаяти час, як гарна оповідка, — сказав молодий переписувач. — Я цілими днями сидів би, підібгавши ноги, спершись ліктем на подушки і підперши головою рукою, а в другій руці, як на те, тримав би великий кальян шейха, і слухав, і слухав, — таким уявляю я собі життя в садах Магомета.

— Поки ви молоді й сильні, — сказав старий, — не думаю, щоб вам хотілося байдикувати. Але я згоден: слухаючи казку, відчуваєш особливе зачарування. Попри те, що я старий, а мені стукнуло сімдесят шість років, попри те, що за своє життя я вже чимало наслухався, а таки ніколи не пройду мимо, якщо на розі вулиці сидить оповідач, а довкола юрба слухачів, — я теж підсяду до них і послухаю. Сам переживаєш усі пригоди, які виводить оповідка, на власні очі бачиш людей, дивних духів, фей і всіх людей довкола, що їх не зустрінеш у повсякденному житті. А потім, коли ти залишишся на самоті, тобі є про що згадати, як запобігливому мандрівникові у пустелі, є чим угамувати голод.

— Я ніколи не замислювався, — звів голос інший юнак, — над тим, у чому, власне, криється зачарування цих історій. Але я відчуваю те саме, що й ви. Ще дитиною, коли я вередував, мене втихомирювали казкою. Спочатку мені було байдуже, про що йдеться, тільки не переривали б розповіді, тільки були б усякі пригоди; мені не набридало слухати байки, які придумали мудрі люди, вклавши в них дещицю власної мудрості, — байки про лиса й дурну ворону, про лиса й вовка, не один десяток розповідей про лева та іншу звірину. Коли я підріс і чимраз частіше виходив на люди, коротеньких баєчок мені вже було замало: тепер хотілося історій достовірніших, що їх оповідають про людей з незвичайною долею.

— Атож, я так само пам'ятаю той час, — перервав юнака один із його друзів. — Хіба не ти прищепив нам любов до всіляких оповідок?! Один ваш невільник умів засипати, як горохом у бочку, що стільки набалакає хіба погонич верблюдів за шлях від Мекки до Медини; впоравшись із роботою, він всідався на галявині перед будинком, і ми доти чіплялися до нього, поки він не зачинав свої оповідки, які тяглися й тяглись,