Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

подобається. Тут на малюнку — первісна риба, це ти в школі проходив… нічого, що я на «ти» до тебе? Ось вони вилізли на суходіл. Ні, поки ще не дальфіни — життя вибралось на суходіл, обтрусилось і пішло собі далі… Там кістяк якоїсь тварюки, наче динозавр м’ясоїдний. На задніх лапах бігав і жер усе, що рухається. Ось, у цій вітрині — муляж первісної людини. Жили вони важко, але апокаліпсисів тоді не було. Тільки лякали одне одного — от, мовляв, скоро кінець світу, у-у-у!

Андрій трохи відсунувся й дивився на неї з переляком — не інакше, міркував, а чи не варто скасувати захід і чи не дати драла, списавши вартість вхідних квитків на побічні витрати, які не виправдали себе.

— Не бійся, — Лідка засміялася. — Про еволюцію й подальший хід історії я тобі не втиратиму. Ходімо відразу на третій поверх…

І, вхопивши хлопця за руку, потягла ледь не силоміць.

— От, — Лідчине дихання збилось, на щоках проступив рум’янець. — Ось місце, де справдилися побоювання людства. І надії справдилися теж. Розквіт науки і техніки, перші космічні польоти, перші ядерні випробування… І перший апокаліпсис, так його перетак, і перші Ворота. Бачиш?

Андрій слухняно кивнув. Ворота були виконані в пропорції один до трьох, через них допитливий відвідувач потрапляв до наступної зали.

— Дуже схоже… — Лідка підійшла до стилізованої стінки, постукала, зневаживши обов’язкову табличку «Руками на торкатися», провела долонею по приємній сріблястій поверхні. — Дуже схоже… мабуть, і вночі фосфоресціюють, як справжні. Світяться тобто. Так?

Андрій розвів руками:

— Слухай, Яно, я тут у гуртожитку зовсім неподалік живу, в кімнаті сам поки що, сусід поїхав на вихідні, хочеш, зайдемо до мене, коньячку поп’ємо?

— Звідки в тебе коньяк? — механічно спитала Лідка.

Андрій хитро всміхнувся:

— Зі «страховочки». Мені належиться, я сирота…

— Тобі за загиблих батьків коньяком заплатили? — спитала вона різко. Надто різко.

Андрій відсахнувся, зблід:

— Ти… що. У мене… ще в тому циклі… з дитбудинку я, зрозуміло?

Він хотів піти, але Лідка спіймала його за рукав:

— Пробач… пробач. Ти тут ні до чого. Пробач мені. Від цієї сволоти всього можна сподіватися… Вони перші дізналися про Ворота… і нікому нічого не сказали. Самі залізли, непоспіхом, із кухарями та служками, з дружинами й онуками, так між собою домовилися, тому й «домовлений час»… А потім уже, потім — сказали нам. І ми побігли… І я не встигла. Мене затоптали насмерть. Мене немає.

Андрій хотів щось сказати — але похлинувся й закашлявся. Кашляв болісно, відступаючи, в коротких проміжках між нападами підводячи на Лідку очі й дивлячись на неї, як дитина на опудало динозавра.

— Не віриш? — Лідка посміхнулася. — Спитай кого хочеш. Яна Сотова загинула під час апокаліпсису… точніше, під час евакуації. Тому що ось.

Вона витягла з кишені твердий і білий, складений увосьмеро папір. Але Андрій не став чекати, доки Лідка розправить на коліні невиголошену промову його тезка.

Він повернувся і швидко пішов до виходу.

Із дальшого кутка витріщалася пухкенька немолода доглядачка.

Славко мовчав і дивився, як побитий песик.

На кухні вовтузилися мама і Саня, Тимурова дружина. За стіною плакала Яна, новонароджена Лідчина небога. Вона завжди плаче. Вдень і вночі. Як вони тільки витримують?!

Славко вперше прийшов до Лідки на гостину. Утім, «на гостину» — гучно сказано. Де ж стіл, чай, торт, інтелектуальна бесіда? Де ввічливе зацікавлення родичів?

Цікавості не було, була оцінка. Цей? А, той самий Слава Зарудний? Нічого, підійде…

На щастя, Лідка ще зберегла за собою право на окрему кімнату. Її щастя; Славкові пощастило менше, саме тому Лідка ризикнула привести його сюди — повз лавку з молодими допитливими матусями, від яких нічого-нічого не можна приховати. Ну й нехай собі базікають.

Провівши Славка до своєї кімнати й зачинивши двері, Лідка без пояснень розгорнула перед ним аркуш із текстом несказаної промови. І доки Славко читав, ворушачи губами, сиділа на підвіконні й чекала, метляючи ногою, дивлячись у небо.

І ось тепер Славко мовчав — і дивився, як побитий песик.

— Зрозумів? — спитала Лідка сухо.

— Треба сказати… — пробурмотів Славко невпевнено.

— Кому? — Лідка осміхнулась. — Кому треба, той знає. Метушня, обшуки-переобшуки… Усе випитували: а чи міг говорити? А що сказав? А чи не назвав своїх убивць?

Славко втягнув голову в плечі; Лідці зробилося соромно.

— Я й раніше здогадувався… — сказав Славко безбарвно. — Мама казала… що ми потрапляємо в «контингент». Тільки після всього ЦЬОГО… з батьком… евакуюватися все одно довелося… на загальних умовах.

Лідка вишкірилась:

— А уявляєш, що було б, якби він устиг СКАЗАТИ? Напередодні апокаліпсису? Що було б?

Славко вимучено всміхнувся:

— Відмінили б «домовлений час». Примусили б. Заколот…

— «Контингент» його і замовив, — сказала Лідка поволі. Як вирок виголосила.

Славко закусив губу:

— «Контингент» великий. Ти знаєш — хто?..

— Дізнаюсь, — сказала Лідка глухо.

У вітальні задеренчав дзвоник. Прочовгали капці тісним коридором; за кілька секунд у двері кімнати постукала мама:

— Лідо, тебе Свєта питає…

Лідка на мить заплющила очі. Навіть роздратування не було; Свєтка з четвертого поверху сяяла, обличчя в неї було червоно-рожеве, як поросяче тільце:

— Лідо, тут така справа… Візочки за рознарядкою, нові, «трієчки», зимова, літня, з колискою. Я про тебе згадала, знадобиться ж, а невідомо, чи знайдеш потім таке диво. І недорого зовсім. Візьмеш, Лідо?

Лідка змогла навіть вичавити усмішку:

— Спасибі, Свєто. Поки не треба. Забобони.

— А-а-а, — на Свєтчиному обличчі виникла тінь розуміння. — Ну, зрозуміло, тільки ж тепер не до витребеньок, зазвичай усі хапають, доки є, а то потім же всі понароджують — удень зі свічкою не знайдеш пристойного візочка… Добре, Лідо, ти заходь, коли що…

— Ага, — сказала Лідка. — Дякую.

Славко чекав її. Крутив пальцем бобіну старого, давно несправного магнітофона. Батько давно поривався викинути «цей мотлох», але Лідка не давала, хтозна-чому затявшись. Ніби мертвий магнітофон пов’язував її з колишнім життям, яке було, звісно, не мед, але от згадується, як рай; тоді батько бурчав, що, мовляв, припече, шукатимеш, куди ліжечко поставити — от тоді й викинеш, нікуди не подінешся…

Лідка сіла на підлогу. Притулилася спиною до старого дивана:

— Я, Славо, ДІЗНАЮСЯ, хто його замовив. Життя на це покладу, але дізнаюсь.

Славко підвів очі:

— А звідки в тебе цей папір?

— Знайшла, — Лідці пристало б зніяковіти, та от лихо, вона не відчувала за собою провини. Анітрохи; навпаки — тепер вона відчувала невиразне роздратування через те, що Славко, рідний син убитого депутата Зарудного, не поспішає різати руку і кров’ю підписувати обіцянку про близьку помсту. Не присягається, звузивши очі: і