Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

дійсність, не даючи вірити в неї. Одначе з широким загалом не так. Люд, звичайно, буде святково збуджений, бо ж найвищий суддя загинув такою незвичайною і ганебною смертю. Така наруга над законом — це ніби демонстрація сили, що заворожує дух. Коли розвиднилось, майдан заповнився людом, і ворог повішеного, ставши в нього під ногами, зразу почав репетувати, яким зрадником був Бріссон та як він хотів віддати Париж на поталу королю, а той покарав би городян, і всім їм, усім до одного настав би кінець. Ти врятований, люде, бо онде висить Бріссон. Справді, на шибениці хтось висить, у самій сорочці, з почорнілим обличчям. І це — президент королівського парламенту, це — один із найславетніших клейнодів, які ще зостались у нашій нещасній країні?

Ніхто й не поворухнувся, весь натовп скам'янів від того видовища, і кожен, хто надходить, умить ціпеніє. З усіх кутів майдану поставлені там посіпаки кричать, що страчені змовники були багаті і що їхні оселі з усім добром законно належать людові. Та ніхто й не ворухнеться. Грабувати не щодня вільно, тож користайтеся з нагоди! І все ж цей люд потихеньку розходиться по домівках. Аж відійшовши далеченько від місця страти, люд заговорив голосніше. І до одного з шістнадцятьох старшин долетіли такі слова: цього ранку король Франції виграв свою справу, треба йому тільки зректися своєї неправої віри. Того члена ради шістнадцятьох, кравця з фаху, так це ошелешило, що він розлючено оголосив: він би поперерізав горлянки всім шістнадцятьом (крім себе, звісно).

Королю серед його авантюристів доносили з Парижа кожне слово, але сам він не казав нічого, а тільки вислухував авантюристів — і не просто з цікавості. Він і без того знав, що думають такі люди й що вони можуть йому порадити. Зректися віри, негайно, і столиця розчинить перед ним свої брами! У таких людей у голові тільки власний досвід, власні помилки, проґавлені нагоди. Про це все вони тепер з подвоєним запалом розповідали дворові й таборові, а що вже два дні вони були друзями короля, то їхні перестороги не лишалися зовсім без уваги. Анрі мав тонкий слух. У гомоні великої зали, на вигляд наче поринувши в легковажний настрій, він здалеку вловлював різні розмови, і навіть по кілька водночас. Ось гурт юнаків — королю їх не видно, але він чує, що голоси молоді,— притакуючи, слухає повчання бувалих людей, знавців життя. Злодюга д'О ганить бідність: її треба уникати будь-що-будь.

Таким бідним, як наш король, справді не годиться бути, — підтвердив Роні, і Анрі, хоч саме голосно реготав, чув кожне слово. Після свого Роні він почув і свого розумника Тюренна, — той погоджувався з капітаном Алексісом:

— Такого лиха треба стерегтися, — твердила ця безноса проява.

Тихо радилися старий Бірон і старий ла Ну. Тепер вони не гарячкували, бо зійшлись на одній думці: після приниження, зазнаного від Фарнезе, королю лишається тільки поставити крапку. В такий спосіб, як саме тепер пропонує йому Париж; нічого іншого вони не могли мати на увазі, хоч сором не дозволяв обом полководцям називати речі своїми іменами, і якби хтось вимовив перед ними те сакраментальне слово, вони спалахнули б від гніву — не тільки протестант ла Ну, а навіть Бірон. Як солдати, вони не прагли миру, бо їх годувала війна. І вже зовсім прикро було б їм складати зброю після невдачі. І все ж вони розмовляли про те, чого вимагало нинішнє становище, хоча й не називали його відверто. Але Анрі чув і розумів.

Ось голосно заговорив його гугенот Агріппа д'Обіньє. Він засперечався з німцем-архієпископом, якому перехід у протестантство коштував єпископського престолу; відтоді архієпископ вважав надійною запорукою престолу тільки католицьку месу і тепер також наполегливо радив, щоб король пішов до меси. Анрі вибрався зі свого гурту, пропхався до гугенота Агріппи й уже розтулив був рота, щоб сказати йому прямо в вічі своє слово. Він мав сказати: «Я не зроблю цього», — і Агріппа вже чекав саме цих слів. Та раптом короля торкнув за плече дворянин, прозваний Шіко[22]. Цьому Шіко вільно було казати речі, про які будь хто інший волів мовчати; тому його прозвали королівським блазнем, і він, мавши розважливо-іронічну вдачу, поводився так, ніби це справді його служба. Король теж удавав, ніби взяв його на таку посаду, й інколи дозволяв пойменованому так дворянинові розголошувати речі, в яких сам іще не хотів зізнаватися. Нові істини дозволені насамперед для блазнів. Отож Шіко штовхнув короля і, не давши йому вимовити слова, голосно сказав:

— Друже! У тебе нездоровий вигляд. Постав собі клістир зі свяченої води.

Зі слів людини, яку вважають блазнем, заведено сміятись, адже так? Але ті, хто стояв ближче, враз заніміли, і ця мовчанка розходилась по всій залі, аж поки стала гнітючою. Все товариство, що набилось туди, раптом помітило, що тут уже нема чим дихати; вікна порозчинялись у вечірній присмерк, усі посунули до них, і Анрі зі своїм давнім другом Агріппою лишились посеред зали самі. Обидва поблідли, вони побачили це у світлі внесених свічок. Бони мовчали; кожного поглинало єдине почуття — ніби останнє слово вже вимовлене.

Звичайно Агріппа, коли, на його думку, король платив йому невдячністю, складав ущипливі вірші. Він мав бадьору вдачу, був швидкий на слово й досі ніколи не вагався сказати своєму королю сувору правду. Не страшно викликати невдоволення, можна стерпіти й неласку. Цього разу було інакше: він аж надто виразно бачив, що король страждає. Агріппа опустив погляд і сказав:

— Ви довго й мужньо опиралися.

— Ще ж не кінець, — квапливо відказав Анрі.

Замість відповіді Агріппа звів на нього очі.

— Агріппо! — звелів Анрі.— Ходімо звернімося до господа бога нашого.

— Я звертаюсь до вас, величносте, і прошу: «Жадає серце — відпусти мене».

— За це саме поліг і дю Барта, — сказав Анрі поряд. — Ми з тобою знаємо один одного. Ми хочемо жити.

І вони вийшли. Посідали на коней і виїхали в широке поле, де побачили дозорні вогнища, намети — цілий військовий табір. Ніхто з оточення короля й гадки про це не мав, навіть спостережливий Агріппа. Отже, ти, Анрі, вже подбав про нове військо замість, того, що розбіглося: ти потай від усіх написав чимало листів, ти розсилав гінців, ти знову з далини підбадьорював і надихав своїх дворян — словами, яких не дано поетові Агріппі. Все це ти, Анрі, робив потихеньку, про людське око розважаючись із авантюристами й ладнаючись зректися своєї віри.

— Величносте! — голосно мовив Агріппа. — Не відпускайте