Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

class="p1">Марко уважно роздивлявся на всі боки. Блискучі хвилі хлюпотіли об борти найрізноманітніших суден. Тут були й купецькі каравели, і каторжні галери, і поліцейські шхуни, і барки, і рибацькі човни, і суденця з дахами, що нагадували маленькі будиночки.

І все було залите сонячним світлом.

Та скільки Марко не придивлявся, він ніде не міг побачити чорної барки.

Тимчасом човняр, безтурботно виспівуючи, зовсім легенько, здавалось, без будь-яких зусиль, орудував довгим веслом.

Нарешті вони приїхали. Марко зійшов на берег і наказав човняру чекати його. Хлопець вирішив знайти ганчірника Умберто, котрий завжди торгував у Сан-Ніколо всілякими старими речами. Він знав про всі події, що траплялися в гавані. Варто йому було пронюхати про якусь цікаву новину, як він, не задумуючись, міг залишитись тут на цілу ніч. Підтримуючи жваву торгівлю з матросами, що поверталися з далеких мандрівок, він дізнавався про речі, які навряд чи були відомі звичайним смертним.

Лоток Умберто, звичайнісінький дерев'яний столик, на якому лежали для продажу найрізноманітніші речі з усіх країн світу, містився в тісному завулку поруч з величезним казаном макаронника. Марко підійшов до нього. Чоловік сім або вісім затуляли спинами від хлопця маленьке, зморшкувате, засмагле лице жвавого ганчірника.

Коли люди розійшлись, Марко підступив до Умберто.

— Моє вам шанування, молодий пане! — привітав той хлопця. — Чим можу служити вам? Дивіться, скільки я всього маю! Ось корабель з слонової кістки, з вигравіруваним на носі поганським чаклунським написом, а ось мідна чаша султана.

— Ні, Умберто, — урвав потік його слів Марко. — Я нічого не купуватиму. Хочу дізнатися у вас про одну річ.

— Дізнатися? — На обличчі ганчірника, щойно ще аж червоному від захвату, враз проступив вираз розчарування.

Марко кинув йому кілька дрібних монет.

— Ви не бачили минулої ночі в гавані чорної барки? — весь напружившись, спитав Марко.

Умберто замислився.

— Це тоді, коли був шторм? — спитав він. — Джуліо, чуєш! Джуліо! — знову пожвавішавши, гукнув він раптом макаронника.

Джуліо вийняв із казана копистку і витер руки об фартуха, який не знати коли був білий.

— Тобі не доводилось бачити в Сан-Ніколо чорну барку? — спитав його Умберто.

Марко наперед знав, якою буде відповідь, то ж і не здивувався, коли скупий на слова черевань заперечливо хитнув головою і знову почав мішати тісто.

Марко уже втрачав надію. Якщо нічого не знає кмітливий, всюдисущий Умберто, то хто ж може йому дати пораду? В душі Марко вже визнав, що поїздка до Сан-Ніколо була даремною. Нелегко, виявилося, знайти серед численних човнів, що сновигали по каналах і затоках Венеції, саме той, на якому поїхав Паоло. В першу мить хлопець навіть завагався, чи правду сказав йому слуга П’єтро Бокко. Хіба не міг він, потерпаючи перед хазяїном, просто збрехати, аби швидше позбутися небажаного гостя? Та й чи існує взагалі ота таємнича чорна барка?

Однак Марко був не таким, щоб одразу ж припинити пошуки. Чим більше перешкод ставало на його шляху, тим рішучіше він діяв.

Портова вуличка сповнювалась криками торговців і пішоходів. Переважно дерев'яні, вкриті соломою будинки стояли так тісно ряд повз ряд, що два чоловіки, розставивши руки, могли б заступити всю вулицю. На вірьовках, прив'язаних до вікон, сохла білизна. Одним своїм кінцем вуличка впиралася в гавань, другий переходив у лабіринт заплутаних стежок. У повітрі стояв запах смаженого м'яса, риби і жарених каштанів. Тут траплялися люди з різних країн, переважно моряки: греки, турки, маври, німці, іспанці. Всі були одягнені в барвисте вбрання. Спокійно йшли курною дорогою віслюки, щедро навантажені найрізноманітнішими товарами; фокусники й співці намагалися привернути увагу перехожих; два літніх ченці з доброзичливою посмішкою спостерігали за галасливою грою хлопчаків — і над усім синів клаптик неба, на якому сяяло сонце, заливаючи ясним світлом один бік вулички і лишаючи в прохолодних сутінках другий.

Та Марко не цікавило це рухливе, нужденне життя.

— Я мушу продовжувати пошуки, — рішуче сказав собі хлопець. — Додому повернусь лише тоді, коли знайду барку. А в думках додав: «Що ж подумає Джіаніна, якщо я прийду так нічого й не узнавши?»

І Марко вирушив у путь, лишаючи на вологому піску свої сліди. Поруч хлюпотіли хвилі, вітер кидав йому в обличчя запах моря. Марко дістався аж до Маломоко, скрізь розпитуючи про те саме: в рибацьких будиночках, у тавернах, конторах, на складах. Розмовляв навіть з робітниками-солекопами, котрі втомлено поверталися кожного вечора додому, байдужі до кораблів і барок.

І вже зовсім смерком, коли сонце сховалось за морем, розкидавши по хвилях і по небу вогнистий жар, Марко повернувся в Сан-Ніколо. На пломеніючому тлі неба різко виділялося дерево з журливо опущеним гіллям. «Везіть мене у Венецію» наказав Марко човняреві, який, поринувши в мрії, лежав на дні човна.

Коли Джіаніна вступила на берег острова Мурано і вдихнула запахи лугів, полів і вистеленого, наче килим, листя, вона трохи повеселіла, і в серці її знову прокинулось почуття впевненості. Наче якийсь голос сказав їй: не бійся, Джіаніна, все буде добре. «А може, коли я повернуся до Венеції, — думала дівчина, — то застану Паоло вже дома — і він тільки сміятиметься з наших страхів».

Джіаніна квапливо проминула розкиданий на пагорбі хутірець месера Кельзі. Тепер вона вже не боялася довготелесого худого чорта, але й зустрічатися з ним не дуже хотіла. Діставшись до будинку своїх батьків, вона побачила в сусідньому садку Ернесто. Він виставив уперед ногу і грів її на сонці.

— Джіаніна, це ти? — гукнув він, почувши її кроки. — Оце зрадіє Джованні! Надовго прийшла?

Слова Ернесто нагадали дівчині про її невеселу справу. Вона сіла поруч нього на лавку і розповіла йому про все. Ернесто задумався. Він ніяк не міг збагнути, як це людина може безслідно пропасти. І щоб отака халепа скоїлася саме із здорованем Паоло!

— Чим я можу вам допомогти? — спитав він. — Адже я тепер каліка…

Болючий клубок знову підкотився йому до горла. Але, побачивши сумне обличчя Джіаніни, він пересилив себе.

— Ось Марко прислав для Джованні одежу й черевики. Він сказав, що вже виріс із цього вбрання, а для Джованні воно зараз підійде.

— Он воно що! — обличчя Ернесто сіпнулося. Джіаніна розіклала речі на лавці.

— Якби Паоло знайшовся… — мовила вона, — тоді все було б добре… Ви погляньте, які гарні черевики застібками!

— Заховай усе, Джіаніна! — грубо обірвав її Ернесто.

Дівчина вражено глянула на нього. Ернесто погладив її по голові.

— Ти гадаєш, що Джованні візьме ці речі? — тихо спитав він.

Дівчина почервоніла.

— Але ж Марко запропонував їх від щирого серця, — несміливо озвалася вона.

— Я знаю, Джіаніна. І