Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

Дорога до Часового каньйону минула без пригод. Коли вони під'їхали до напівзруйнованого будинку Гораціо Августа, там панувала глибока тиша. На газоні кілька самоскидів та бульдозер завмерли в очікуванні нового робочого дня, але, на щастя, сторожа біля них не було.

— Гансе, коли ми зійдемо, — сказав Юпітер, — постав вантажівку поперек дороги, щоб ніхто не зміг проїхати, і пильнуй. Коли помітиш, що хтось наближається, посигналь.

— Добре, Юпе, — згодився водій.

— Поки що все йде, як заплановано, — тихо проказав Юпітер, — а тепер попросимо детектор запитати в орла, де треба копати.

— Може, ти нарешті поясниш, що задумав? — запитав Піт, коли вони зістрибнули з вантажівки, прихопивши два заступи і змайстрований Юпітером прилад.

— Це пристосування — металошукач, — пояснив Юпітер, він узяв пристрій і рушив до газону. — З його допомогою ми знайдемо будь-який металевий предмет, навіть якщо він закопаний на два метри в землю.

— Але ж «Вогняне Око» не металевий предмет, — заперечив Боб.

— Звісно, ні, але коли я нагнувся зашнурувати черевика після того, як сфотографував будинок, — сказав Юпітер, — я зумисне загубив серед трави півдоларову монету, щоб у такий спосіб позначити місце. На цій монеті викарбуваний орел — ось його я й запитаю, де нам копати.

— Але ж на той час було тільки п'ятнадцять хвилин на третю, а не пів на третю, — згадав Гус, доки вони йшли газоном.

— А я приміряв, де кінчатиметься тінь через п'ятнадцять хвилин, — відповів Юпітер. — Тож коли я помилився, то не набагато.

Він зупинився і поклав на землю плоску коробку пристрою, клацнувши вмикачем, заходився водити детектором по землі.

— Коли він натрапить на метал, відразу запищить, — пояснив Юпітер. — Звісно, в темряві нелегко зорієнтуватися, але, здається, я стояв десь тут.

Він продовжував водити приладом по землі, поступово зона пошуків ширшала. Коли він стомився, його змінив Піт, але детектор уперто мовчав.

— Загубили ми твого орла, — стомлено сказав Піт, — газон дуже великий, цілу ніч можна його обстежувати.

— Монета має бути десь тут, — запевнив його Юпітер, — я трохи втиснув монету ребром у землю, щоб її не помітили. Другий, ну ж бо, проведи приладом ось тут.

Піт провів металошукачем по траві і здригнувся — у навушниках почувся писк.

— Ще раз! Ти рухав надто швидко, — шепнув йому Юпітер.

Піт повільно провів металошукачем по тому ж місцю. Цього разу запищало голосно, і він опустив детектор на землю.

— Це тут! — вигукнув він.

Юпітер став на коліна і, ввімкнувши ліхтарика, присвітив навколо себе. Повзаючи по траві, нарешті таки знайшов монету.

— Копати треба тут, — мовив він. — Може, я трохи помилився, тому доведеться чималу яму вирити.

Піт узяв у Боба заступ і почав копати. Яма поступово глибшала. Крім шурхоту заступа об землю, у каньйоні не було чути жодного звуку, навіть цвіркуни мовчали. Хлопці чекали, що заступ наткнеться на метал або дерево, ну, на якусь скриньку, але даремно. Нарешті Піт розігнувся й замурзаною в землі рукою витер чоло.

— Я не можу більше, — сказав він. — Юпе, мені здається, що тут нічого немає.

Юп не відповів, він напружено думав. Подивився на темні обриси будинку, на маківку шпиля, яку ледве розгледів на тлі зоряного неба, потім ступнув на тридцять сантиметрів ближче до будинку.

— Спробуй копнути тут, — сказав він Піту.

— Гаразд, — згодився той. Він застромив заступа в землю й викинув груддя нагору, копнув ще раз, потім ще і ще. І раптом заступ об щось ударився, здається, об камінь. — Тут щось є! — шепнув Піт.

— Нумо поглянемо, — Юпітер мусив стримувати хвилювання. Він посвітив у яму ліхтариком. Із землі визирала кам'яна скринька. Юпітер став на коліна й заходився розгрібати руками землю. Нарешті зміг обхопити скриньку пальцями. Замурзавши й сорочку й руки об землю, він намагався витягти скриньку. Нарешті це йому вдалося.

— Це скринька з мильного каменю, — сказав він. — Бобе, присвіти ліхтариком, я її відчиню.

Юпітер почаклував над золотистим замочком скриньки, смикнув його в один бік, тоді в другий. Щось тихо клацнуло, і скринька відчинилася. Трохи подумавши, Юпітер підняв дашок, і їх засліпив яскравим світлом великий пурпуровий камінь, який лежав на шовковій подушечці.

— Ми знайшли його! — заволав Піт. — Оце так Юпітер! Досяг того, що хотів!

— Молодці! Молодці! — вигукнув Гус.

Юпітер відкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг, — хлопці завмерли від жаху, нічну темряву розпанахало яскраве світло. З чотирьох боків їм в очі вдарило світло прожекторів. Засліплені, вони ледве розрізняли постаті людей, що обступали їх зусюди.

— Молодці, дітки! — пророкотав знайомий бас. — Знайшли камінець. А тепер віддайте його нам.

Хлоп'ячі серця опустились у п'яти. При світлі прожекторів вони розгледіли чотирьох чорновусих, які наближались до них. В одного з них у руці був пістолет — великий і жахливий.

— Банда чорновусих, — видушив із себе Боб. — Вони сховалися за самоскидами і чатували на нас.

— Ми дізналися, що ви тут були вдень, — сказав той, якого звали Джо, — і що вас звідси прогнали. Але ми не сумнівалися, що ви повернетесь.

— Досить базікати! Нам потрібний камінь, хлопче, — рявкнув Гуго. — Віддай його, і без фокусів.

Боб аж здивувався — такий переляканий вигляд мав Юпітер. У нього так тремтіли від страху руки, що він випустив скриньку в яму.

— Я… я сам його дістану, — переляканим голосом проказав Юп. Він нахилився, помацав рукою і підняв камінь.

— Ось він, — сказав Юпітер, — якщо він вам потрібний — ловіть!

З цими словами він пожбурив камінь над головою Гуго. Окресливши в повітрі пурпурову дугу, рубін розтав у темряві.

ВІДДАЙТЕ МЕНІ «ВОГНЯНЕ ОКО»!

Гуго лайнувся й крутнувся назад.

— Шукайте його, — крикнув він, — спрямуйте туди прожектори!

Снопи світла пролягли в той бік, куди Юпітер кинув камінь. Тим часом Юп віддав іншу команду:

— Хутко до вантажівки! Хутко! Вони не стрілятимуть.

Він вистрибнув з ями. Як наполохані зайці, хлопці через газон залопотіли п'ятами до вантажівки, де на них чекав Ганс. Він ретельно стежив за в'їздом до каньйону і нічого з того, що діялось в нього за спиною, навіть не помітив.

Чорновусі ще порпались у високій траві, шукали камінь, а всі хлопці вже сиділи у кузові вантажівки.

— Гансе, хутко! — гукнув Юпітер. — Вези нас звідціля!

Ганс ні про що не запитував. Мотор заревів, завівся, і вони стрілою помчали геть з Часового каньйону. Ніхто не намагався почати розмову. Всі сили йшли на те, щоб триматись за борти, адже машину добре підкидало на вибоїнах. Дорога була безлюдна, і вони дуже швидко приїхали додому. Коли Ганс заїхав через відчинену