Дарунок Корній - Щоденник Мавки

стало. І я у своїй теплій хаті ввімкнула світло, гарну музику і з горнятком теплого чаю залізла під ковдру – попустило. Я люблю дощ, але тоді, коли я з ним поруч на вулиці. Ходжу-броджу, перестрибую через калюжі. І навіть сіре небо не здається аж таким похмурим. Я просто знаю, що то призначення в нього таке – інколи плакати…

Та що я про сумне на ніч? Завела мову про дощ… Я ж хотіла про інше написати. Про щастя. Бо коли лежала умиротворено під ковдрою з горнятком лісового чаю, що завжди пахне літом, а в ногах муркала безтурботно моя кішка, подумалося: зараз я щаслива чи мені просто добре? І чи є межа між тим добре та щасливо? Думка снувала плетиво далі, і вже інше запитання влізало в голову. Що потрібніше – розум чи щастя? І от, до чого я домислилася. Слухай, серце, слухай і, застерігаю наперед, не кажи тільки – так не буває. Бо буває ще й не так…

Історія четверта. Щастя та Розум

Зустрілися якось Щастя та Розум. Завели суперечку – хто з них важливіший та значущіший.

– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки… Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.

– Ох-ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.

– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.

– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.

– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по-своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок… Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!

– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?

– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість…

Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.

– Доброго здоров’ячка, панове!

Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!

Та той, здається, не зважав.

– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?

– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.

– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.

– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.

– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.

Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.

Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.

– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший-ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.

– Першого-ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.

– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.

Чоловік, підтакуючи, кивнув.

На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.

Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.

– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.

– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!

– А що це ти робиш? – запитало Щастя.

– Обідаю, – відповів чоловік.

– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?

– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.

Розум продовжував допит. Любив він це діло.

– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?

– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.

– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?

– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.

Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую!» – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.

– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.

– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.

– А взимку? – не вгавав Розум.

– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.

– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?

– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і